Розділ 3. Муки творчості та гіркота логіки

Ранок почався з гіркоти кави у роті і катастрофи в голові.

Маріанна ніколи не любила неділю: у цей день міський шум здавався надто різким, годинник на стіні — надто гучним, а телефон кожну годину нагадував про розклад понеділка. Будильник по черзі програвав мелодії «Писати» та «Вчитися», докучаючи ще більше.

А ще неділя була днем втрат. У неділю загинули її батьки у автокатастрофі. У неділю Влад розірвав з нею стосунки і пішов до  Віолетти. У неділю вийшов роман Бурштинової «Влад для Бурштинки». (І вона досі вважає, що це — найогидніша з усіх книг Віолетти.)

Вона заплющила очі, і гіркий спогад, наче кава без цукру, заповнив свідомість. Вона згадала слова  Віолетти, її колишньої подруги і співавторки: «Ти занадто правильна, Маріанно. Твоє кохання — це суха романтика, а є те, чого він хоче: вогонь». 

— Чуєш, Аксіомо! З Мармеладкою він був солодким милим хлопчиком. А з Бурштинкою — засяяв, наче коштовний камінь. — жалілася вона котові, згадуючи словесні звинувачення Влада.— Зі мною можна лише кави випити і романтичні фільми дивитися, а з нею кохатис…

— Мя…— позіхнув Аксіома.

— Я ідіотка, що не втілила його ілюстрації в реальність? 

Кіт лише примружив очі.

— Добре-добре! Та не люблю я його більше! Лише…— Маріанна шмуригнула носом, — Мені так боляче.

Кошеня співчутливо глянуло на хазяйку і замуркотіло.

— Хей, пішли наллю тобі молока, брате!

Кіт, почувши знайоме слово, скочив на лапи і погнався за Маріанною.

— Ти — найкраще, що сталося зі мною в цю осінь, — сповідалася вона чорному пухнастику.

На кухні  за мить запахло карамельним капучино, підрум’яненим хлібом і шоколадом. Аксіома в очікуванні молока,  крутився під ногами, зачіпаючи хвостом халат.

— Ти такий милий. Навіть Шеєр це помітив.

Маріанна відсьорбнула капучино й глянула на ноутбук, де самотньо миготів курсор.

— Ну чому Борисовича припекло сьогодні  побачити чернетку всього «Герцога»? Тож сам казав, що в мене є місяць, — зітхнула вона, звертаючись до кота. — Хіба це не знущання?

Аксіома нявкнув і знову вчепився за край халата щоб погойдатися.

Вона вмостилася біля ноутбука, перечитуючи останній «розгромний» розділ.

— Яке ще кохання, Аксіомо? — бурмотіла вона, коли кіт, напившись молока знову пригнався до хазяйки й випадково дряпнув за ногу. — Він і так зрадить Карлотту! Просто зараз вираховує, скільки відсотків займає його захоплення її чеснотами… О, мій Боже!  Ну що за ім’я я вибрала для героїні? Чим моя голова думала! Добре, що Борисович до цього не вчепився! Хоча, якби й  вчепився - б не образилася б!

Ігор Борисович був єдиною людиною в університеті,  яка колись сказала їй цінну річ: «Талант в біді не кидають». Він сварив, правив, підганяв, вимагав. Але саме він після смерті батьків, коли вона хотіла покинути навчання й покінчити з життям, допоміг їй рухатися далі. Саме цей «строгий дядько» оплатив її другий семестр третього курсу, щоб «Яблуневська не робила дурниці». Вона не могла бути невдячною…

Для інших він — ще той мізкоїд! Для неї — став, наче батько. Борисович вірить у неї. Завжди.

Вона похукала на руки і взялася до набору тексту.

Карлотта стала Енналіссою. Бо, навряд чи, Карлотти можуть пролити тонни кришталевих сліз… Вальдемира вона хотіла зробити Зрадиславом. Однак, загугливши, зрозуміла що попереднє —  ідеальне фентезійно-середньовічне ім’я для героя. От тільки дуже нагадувало Влада.

Влад… Вона для нього була крижаним герцогом. Коли він пішов —  стала кололевою сліз.

— Ну, — сказала вона собі й котові. — Вперед творити!

Вона втупилася в текст.

“Енналісса стояла перед Вальдемиром у залі, де замість вітражів були висячі панелі з крижаними формулами. Він тримав у руках сувій і говорив сухо:

— Моє ставлення до тебе… раціонально обґрунтоване. Ймовірність сумісності — 87%.

Енналісса моргнула.
Навіть тіні на стінах відсахнулися від цієї цифри.— Тільки 87?
— Це високий показник, — відповів він. — Цілком достатній для… союзу.

Вона відступила на півкроку.

— А що з почуттями? — прошепотіла Енналісса.
— Почуття непередбачувані. Їх неможливо раціоналізувати. Тому вони не входять у формулу.

І тоді крижана троянда, яку він їй подарував, тріснула в її руці.
Не від холоду.
Від розчарування”.

Маріанна захлопнула кришку ноутбука і розплакалася.

Години пропливали повз. Ні навчання, ні роман не лізли в голову, що гуділа від думок. 

Телефон затілінькав нагадуванням: «Навчатися. Семінар. Шеєр» 

Понеділок. Семінар у професора Шеєра.  Викладача з теплими м'якими губами.

Вона різко підвелася.

— Його губи треба описати! — вигукнула, налякавши Аксіому. — Так… що там маємо?

Вона  знову відкрила ноутбук, клікнула «Word» й швидко надрукувала:

«Падіння + поцілунок = ?»

Enter.

Порожній рядок. Крапка. Тиша.

Всередині хололо, а губи запекли спогадом.

— Аксіомо, це ж збіг обставин, правда?

Кіт, який встиг задрімати,  на її емоційну мову лише позіхнув.

— Треба ще кави! — дала собі команду Маріанна.

Поки заварювався ароматний напій, вона все торкалася то верхньої, то нижньої губи.

— Це неймовірно! За законами логіки, фізики і всього, що відомо науці там ніяк не міг статися поцілунок. Я його поцілувала? Чи він мене? Ну як ми могли поцілуватися? Це — крайня  ступінь хаосу!