Розділ 2. Аксіома, холод та катастрофа

Листопадовий день був, як виявилося, не сірим, а смугастим. Рідкі, недоречні смуги сонця прорізали низькі хмари, наче лінійки на зім’ятому папері. Від цього місто виглядало розкресленим на поля і… помилки. Дорога на Подолі ще парувала після післяобіднього дощу. Кожен крок відлунював у калюжах тремтливими колами. Повітря пахло мокрим листям, кавою з найближчого кіоску й металом: холодною ручкою дверей, холодним поручнем, холодним рішенням, яке Маріанна прийняла рівно за двадцять хвилин до цього.

Вона вийшла з дому не тому, що хотіла прогулятися. Вона вийшла виконувати вирок: знайти абсолютну логіку, щоб із неї народився вибуховий хаос. На сторінках роману, звісно. В університетський парк її занесло майже автоматично: знайоме місце, де дерева завжди тримають трохи тиші для тих, хто шукає відповідь. І де колись, між лекціями і відчаєм, вона навчилася  знову дихати. Сьогодні ж їй треба було не дихати, а відчути бодай щось, що виб’є з неї суху теорію.

Маріанна йшла алеєю, поглядаючи на лави з облупленою фарбою, на афіші вечірніх подій, на нерівні, як кардіограма, контури гілля. В голові ще гуділи слова редактора — надто прямолінійні, надто болючі. Її внутрішнє  сперечання  час від часу вирвалося назовні.

— Ні, я не «блокую» почуття, я їх пропрацьовую, — бурмотіла собі під ніс. — Методично, акуратно, як розумна людина. 

Проте тиша парку дозволяла брехати лише до певної межі. Правди від себе нікуди не дінеш. Маріанна таки загасила в серці вогонь, щоб не обпектися вдруге. І тепер, за настановою Борисовича, потрібно десь дістати ядерний реактор!

— Няв, — жалібний котячий голос розрізав тишу.

— Няв-няаааааав! — і всі життєві драми Мармеладки збилися грудкою та вискочили з грудей одним «Ой!».

— Де ти? — спинилася вона. — Явися переді мною, герою нового роману!

Нявкання повторилося. Значно вище, ніж Маріанна очікувала. Вона задерла голову. Там, на її улюбленому старому клені, десь на рівні другого поверху, сидів мокрий чорний клубочок із двома зеленими гудзиками-очима.

— Ох ти ж мій… бідосику! — зітхнула Маріанна й озирнулася. — Звісно. Драбини немає. Лицарів теж. Є лише я й мій здоровий глузд.  І його рівно настільки, щоб цього не робити.

Маріанна заплющила очі.

— Няв. Няааааааааа…

Дівчина розплющила очі й поглягнула на кошенятко.

— Гаразд, —  сказала вона чорному звіряткові й собі. — Втратимо трішки глузду заради сюжету. Припустимо, миле кошеня пробігло у них під ногами, і вони, перечіплюючись через нього, наблизилися один до одного, щоб поцілуватися!.. Ні. Знову не те. Давай краще я тебе зніму, сто відсотків мого нещастя!

Маріанна скинула куртку, щоб не заважала і  почала дертися вгору.

Клен був шершавий і мокрий. Перші кроки — легко: коріння давало опору, нижні гілки схилялися до землі. Далі — складніше. Джинси стягнулися, оголивши поясницю, светр раз по раз чіплявся, кросівки ковзали. Вона наказала собі не думати про наслідки, а рухатись: міцніше обхопити стовбур, намацати виступ, переставити ногу, зупинитися, вдих-видих, не дивитися вниз.

— Жодних почуттів, лише матеріал, — знову ввімкнула собі режим мантри. — Ти не боїшся висоти, ти не боїшся висоти. Почуття мене не хвилюють…

Ліва нога зісковзнула з гілки.

— О мій Боже! Добре, котячі почуття хвилюють, допоможи мені!

Кошеня нявкнуло ще раз, протяжніше, аж у неї підступили сльози.

Маріанна знайшла опору й лізла далі.

Волога деревина пахла землею й дощем. Їй згадалося дитинство, коли можна було плакати від будь-чого — і це ніхто не називав слабкістю. Вона наблизилася до кошеняти на відстань витягнутої руки.

— Тс-с, я тут, — прошепотіла. — Я тебе врятую і ніколи не покину. А ти мене не залишиш?

Кошеня нявкнуло, стрибнуло і якимось дивом вчепилося в її светр.

Саме в цю мить гілка під ногою подала ледь чутний, фатальний тріск. Маріанна інстинктивно пригорнула кошеня до грудей і притиснулася до стовбура. Клен, здавалось, хитнувся. Всесвіт знову провів лінію по її реальності.

— Обережніше, — сказала вона дереву, котові і комусь невидимому, хто написав сценарій цього дня.

Повернутися вниз виявилося складніше, ніж видертися вгору. Маріанна намацувала опори, щоразу знаходячи їх на сантиметр далі, ніж хотілося, і з кожним рухом розуміла: вона не знає, як спуститися. Ноги тремтіли, холод просочувався крізь джинси, а долоні ковзали по вологій корі.

Кошеня затремтіло і видало такий тоненький звук, що вона знову насилу стримала сльози.

— Тихо-тихо, вже спускаємося… — пообіцяла, не вірячи собі.

І саме в цю секунду вона почула чіткий, розмірений шурхіт. Хтось наближався. Рівний темп, жодних зупинок, жодної цікавості в пластиці руху.

— Припустимо, — сказав чоловічий голос унизу, рівний і холодний, — що ви піднялися туди з необхідності. Чи містить ваш план також опис безпечного спуску?

Маріанна застигла. Голос був як зимовий холод.

— Містить, — відповіла, — але там дрібний шрифт.

— Авжеж, — сухо відреагував він. — Дрібним шрифтом завжди позначають нелогічні частини.

Вона глянула вниз і побачила його. Високий. Темне пальто, бездоганно заправлений шарф, професорські окуляри… Щось дуже знайоме. Погляд. Той самий тип погляду, що розглядає світ як задачу з варіантами відповіді. Він стояв поруч із корінням клена, тримаючи руки в кишенях, ніби на лекції, де дерево — графік, а вона — випадкова змінна.