Останній суп

XVI

Останній суп

Останній суп він зварив у вівторок.

Він не знав, що це вівторок. Не знав, що це «останній». Не знав, що те, що він робить, називається «варити». Тіло принесло його на кухню, як течія несе пліт. Руки почали робити те, що робили завжди.

Кругле — на дошку — різати. Довгасте — терти. Біле — чистити. Вода — в металеву річ. Металева річ — на вогонь. Білі кристали — три пальці. Сухі листочки — два. Кулькі — три.

Руки працювали. Голова була за межами порожнечі — навіть відсутність була відсутня.

Рідина в металевій речі булькала. Пара піднімалася. Запах поширювався — теплий, простий. Тіло стояло біля плити й чекало. Воно знало, що треба чекати, хоча не знало скільки. Воно просто стояло, поки рідина не змінила запах — ледь помітно, на півтони, як нота, яка дозріла. Тоді руки зняли кришку.

Тіло подивилося в каструлю. Рідина була прозорою, з золотавим відтінком, з маленькими бульбашками, які піднімались з дна і лопались на поверхні. Це було красиво. Тіло не знало слова «красиво», але відчувало щось — щось у грудях, щось тепле, щось, що не мало назви й не потребувало.

Стук зовні. Тіло відреагувало — рухи до дверей. За ними — сіре. Тіло впізнало сіре.

Фігура зайшла. Сіла. Григорій поставив тарілку. Налив рідину.

Фігура видавала звуки.

— Ви мене пам'ятаєте?

Він стояв і дивився на сіре. Десь у тілі — не в голові, у грудях — щось зворухнулось. Щось, що не мало назви й не потребувало її.

— Ні.

Єдине слово, яке ще залишилось.

Фігура кивнула. Почала їсти.

Григорій повернувся на кухню. Каструля — порожня. Руки лежали на краю столу, нерухомі. Пальці — десять одиниць, з'єднаних з долонями — лежали тихо, як інструменти, покладені у футляр.

Він сів на табурет.

Кухня була тихою. Крапав кран — крап, крап, крап — той самий кран, який він ніколи не міг до кінця закрутити. Цей звук був знайомим — тіло знало його, тіло жило з ним роками, тіло слухало його щовечора, коли мило посуд. Крап. Крап. Крап. Звук, який був старшим за пам'ять, який був раніше за слова, який просто був — як серцебиття, як дихання, як щось, що не потребує пояснення.

Зовні — звуки. Вода з очей фігури в сірому. Григорій слухав і не відчував нічого. Не тому, що не хотів. Тому, що не лишилось нічого, чим відчувати.

Щось сталось у тілі — рух, хвиля від грудей до голови. Не думка. Знання, тілесне, бессловесне.

Каструля повна. Він — порожній.

На полиці лежало прямокутне. Він не знав, що це зошит, що в ньому є слова, що на останній сторінці написано його рукою:

«Рецепт: взяти все, що маєш. Покласти в каструлю. Варити до готовності. Роздати. Не лишити собі нічого.»