жінка в сірому

XV

Жінка в сірому

Жінка в сірому пальті не пропустила жодного вівторка.

Григорій не пам'ятав, коли вона почала приходити. Не пам'ятав, що вівторок називається «вівторок». Дні перетворилися на безіменний потік світла й темряви.

Але він упізнавав пальто. Не обличчя — обличчя всіх людей зливалися. Він упізнавав сіре, вовняне, з одним ґудзиком на нитці.

Одного вівторка вона прийшла і замовила не суп, а хліб. Тільки хліб. Сіла за свій стіл, їла хліб мовчки, не плакала, заплатила, пішла. Наступного тижня — знову суп, як завжди. Григорій не запитав чому. Вона не пояснила. Це був єдиний раз, коли її ритуал порушився, і саме через це Григорій запам'ятав — або запам'ятало тіло, бо голова вже мало що тримала.

Одного разу жінка доїла суп, поклала ложку і не встала.

— Ви зменшуєтесь, — сказала вона.

Григорій подивився на свої руки. Тіло залишалося. Зменшувалось щось інше — те, що наповнювало оболонку, що давало тілу вагу, яка не вимірюється кілограмами.

Жінка чекала відповіді. Григорій шукав слова — їх залишалось мало, і ті, що лишились, були простими, короткими.

— Так, — сказав він. Як Борис Семенович. Просто «так».

— Ви не зупинитесь.

Це не було питання.

— Ні.

— Чому?

Григорій подумав. Думати було важко — думки не складалися в речення, а просто рухались, безладно, без напрямку. Але одна думка тримала форму: на кухні він був цілим. На кухні він був ще кимось. Поза кухнею — він був нічим. Тілом, яке ходить, дихає, їсть, спить, але не знає, хто воно і чому.

Він не зміг це сказати. Замість цього промовчав, і мовчання було відповіддю, і жінка її прийняла.

Жінка встала. Застебнула пальто. Підійшла до нього і взяла за руку. Її долоня була холодною, маленькою. Тримала три секунди. Відпустила. Пішла.

Григорій стояв із рукою, яку щойно тримала чужа долоня, і відчував щось — він не знав слова. Слова зникли. Відчуття було — як запах, якому не знаєш назви, але впізнаєш.