Борис Семенович

ХІІІ

Борис Семенович

Борис Семенович помер у січні.

Григорій дізнався не від когось. Просто старий перестав приходити. Стіл о першій годині стояв без нікого — день, два, тиждень. Григорій відчував цю відсутність як фізичний факт — не сум, не тугу, а саме факт, як відсутність стільця або вимкнене світло.

Хтось із відвідувачів сказав:

— Борис Семенович помер.

Григорій подивився на того, хто сказав. «Борис Семенович» — два слова. Палиця. Два скибки хліба. «Так.» Він пам'ятав це «так» — або пам'ятав, що пам'ятав. Різниця між цими речами ставала все тоншою.

Наступного дня хтось приніс і поклав на стіл Бориса Семеновича — на той стіл, де він сидів щодня о першій — букет з трьома гвоздиками. Григорій побачив квіти і не зрозумів, навіщо вони тут. Але не забрав їх. Вони стояли у склянці з водою три дні, поки не зів'яли. Тоді він викинув їх разом із водою.

Стіл залишався порожнім. Григорій більше не ставив туди прибори. Він не пам'ятав чому. Просто не ставив. Відвідувачі теж не сідали за нього. Ніхто не домовлявся. Просто стіл стояв порожній, і всі це приймали.

Того вечора суп був таким, що три людини вийшли мовчки, забувши заплатити. Четверта — жінка — сиділа до самого закриття, дивлячись у стіну й посміхаючись. Григорій не наважився попросити її піти. Він стояв і дивився, як вона посміхається, і бачив, що суп може не тільки змушувати плакати, а й давати щось інше. Він не знав слова для цього. Він уже не знав багатьох слів.

Того вечора він спробував записати щось у зошит і не зміг. Рука тримала ручку, але не знала, які рухи робити. Літери зникли. Не слова — самі літери. Маленькі значки, які колись щось означали, перетворились на візерунки.

Він закрив зошит. Поклав на полицю. Більше ніколи не відкривав.