Ірина

XII

Ірина

Ірина повернулася в грудні. Не для статті. Для супу.

Григорій не впізнав її. Побачив жінку в окулярах із сивою смугою і не відчув навіть тіні впізнавання.

— Мені суп, — сказала вона.

Він подав. Вона їла. Цього разу вона заплакала — тихо, як жінка в сірому, промокаючи очі тильною стороною долоні.

Коли закінчила, сиділа довго, дивлячись у тарілку. Потім підняла голову.

— Я бачила дівчинку. Їй було років шість. Вона стояла на кухні й тягла когось за фартух. Кухня була не моя — стара, з кахельною піччю, з віконцем у двір. Я ніколи не жила в такій кухні. Але я знала цю дівчинку. Я знала її, як знаєш власну руку.

Григорій мовчав.

— У мене немає дітей, — сказала Ірина.

Вона прийшла наступного тижня. І через тиждень. І ще. Вона більше не приносила блокнот. Сідала за стіл посередині, їла суп, плакала, сиділа. Потім ішла.

Через місяць вона заговорила знову:

— Я пам'ятаю речі, яких зі мною не було. Двір із тополями — я ніколи не жила біля тополь. Собаку з відірваним вухом — у мене ніколи не було собаки. Запах старої книжки на підлозі — я не лежала на підлозі з книжкою, це не моє, але я це пам'ятаю. Пам'ятаю краще, ніж своє.

Григорій слухав. Щось у її словах було знайомим — собака, тополі, книжка, — але він не міг зрозуміти що. Ці образи більше не належали йому. Вони пішли. Вони були в супі. А тепер вони були в ній.

— Я починаю плутати, — сказала Ірина. — Вчора згадувала дитинство і не могла розібрати, де моє, а де — чиєсь. Я пам'ятаю два перших снігопади. Два перших дні у школі. Дві матері. Одна — моя, я впізнаю її. Друга — чужа, з короткими пальцями й обгризеними нігтями, з руками, червоними від бурякового соку.

Григорій подивився на неї. Руки, червоні від бурякового соку. Він не пам'ятав цих рук. Але зошит пам'ятав — десь на перших сторінках, у записі, який він уже не міг прочитати, було щось про ці руки.

— Вам треба припинити приходити, — сказав Григорій.

— Я знаю, — відповіла Ірина. — Я прийду наступного тижня.

Вона прийшла. І наступного. І ще.

Кожного разу вона розповідала щось нове — чужі спогади, які суп поселив у ній. Двір із тополями, де вона ніколи не жила, але знала кожну тріщину на асфальті. Кімната з низькою стелею й віконцем у сад — вона знала, що за вікном росла яблуня, і що восени яблука падали на землю з тупим звуком, і що цей звук означав, що скоро зима. Вона знала це так, як знаєш власну адресу — без зусиль, без пошуку, просто знаєш.

Одного разу вона прийшла і сказала:

— Я вчора готувала яєчню і раптом заплакала. Не від диму і не від цибулі. Я заплакала, бо запах розпеченої олії нагадав мені щось — кухню, плиту, каструлю, руки, які ріжуть цибулю. Але це не моя кухня. Це ваша. Я згадала вашу кухню, ніби жила в ній роками. Я знаю, де ви тримаєте сіль. Я знаю, що ваша каструля подряпана зліва. Я знаю, що ви миєте посуд тільки гарячою водою, ніколи холодною.

Григорій не підтвердив і не заперечив. Він уже не знав, чи тримає сіль на верхній полиці, чи подряпана каструля зліва, чи миє він посуд гарячою водою. Можливо. Тіло знало. Голова — ні.

— Я стаю вами, — сказала Ірина тихо. — Не повністю. Не фізично. Але ваші спогади займають місце в мені. Я прокидаюсь і не знаю, хто ця жінка в дзеркалі — я чи ви. Я не знаю, чиє дитинство я бачила уві сні. Я не знаю, чия мати мала руки, червоні від бурякового соку.

Вона замовкла. Григорій стояв біля стійки. Між ними було три метри повітря і тисячі чужих спогадів, які мандрували з одного тіла в інше через тарілку супу.

— Чому ви все одно приходите? — запитав він.

— Бо без вашого супу я забуваю те, що отримала. А я не хочу забувати. Навіть чуже — не хочу.

Григорій подав їй ще тарілку. Вона їла.