Прискорення

XI

Прискорення

Забування прискорилося.

Раніше воно забирало по одному спогаду. Тепер — пластами. За один тиждень у листопаді зникло: день, коли він уперше приготував їжу; відчуття борошна на долонях; школа — вся, десять років, витерта, як крейда з дошки; перша робота — він знав, що працював десь до їдальні, але де і ким — нічого.

У зошиті з'являлися нові записи:

«Не пам'ятаю прізвища. Подивився в зошит — Стах. Ці літери нічого не означають.»

«Забув слово для інструменту, яким ріжу овочі. Тримав його в руці й не знав назви. Потім згадав — ніж. Але ту мить, коли слово було відсутнє, а предмет був у руці — цю мить я запам'ятав.»

«Не впізнав свою квартиру. Зайшов — побачив кімнату. Знайому? Не знаю. Ліг на ліжко. Тіло лягло правильно, отже — моє.»

Суп ставав кращим з кожним днем. Тепер люди реагували інакше. Раніше — плакали. Тепер — завмирали. Деякі сиділи з ложкою в руці по десять, п'ятнадцять хвилин, з заплющеними очима, і Григорій бачив, як під повіками рухаються очні яблука — швидко, хаотично, ніби вони дивилися кіно, яке крутилося тільки для них.

Жінка з дитиною більше не приходила. Замість них приходив чоловік — можливо, її чоловік, Григорій не знав напевно — і замовляв суп на виніс, у банці. Він ніколи не їв на місці. Він забирав банку і йшов швидко, не озираючись, ніби ніс щось крадене.

Студентка з підручником анатомії прийшла одного дня і сказала:

— Я здала іспит з нейроанатомії на відмінно. Після вашого супу я згадала структуру мозку так, ніби бачила його зсередини. Не з підручника — зсередини. Ніби я була всередині чиєїсь голови і бачила, як працює пам'ять. Як вона зберігається. Як зникає.

Григорій не зрозумів половини її слів. «Нейроанатомія» була набором звуків. «Мозок» — ще якось тримався. «Пам'ять» — він знав це слово, але відчував, що й воно скоро піде.

Один чоловік — у костюмі, з портфелем — з'їв тарілку і сказав:

— Я щойно прожив два дні з мого дитинства. Два повних дні. Від ранку до ночі. Скільки я тут сиджу?

— Десять хвилин, — відповів Григорій.

— Два дні за десять хвилин.

Григорій забрав тарілку. На кухні він стояв, і в голові було тихо. Не тиша після шуму — тиша як стан, як погода, як факт. Простір, де раніше зберігалися спогади, тепер був великим і холодним.

Хлопець із навушниками прийшов того вечора. Не сів за стіл. Зайшов на кухню — без запитання, без дозволу, ніби мав на це право. Подивився на Григорія, який стояв біля мийки з тарілкою в руці й не рухався. Хлопець зняв рюкзак. Зняв навушники — вперше за весь час, що Григорій його знав. Поклав їх на полицю. Підійшов до мийки. Забрав тарілку з рук Григорія і почав мити.

Григорій стояв поруч і дивився. Хлопець мив посуд — мовчки, методично, тарілка за тарілкою. Вода текла. Губка рухалась. Вони стояли на кухні вдвох, і ніхто не говорив, і це була перша тиша, яка не була самотністю.

Хлопець приходив щовечора протягом тижня. Мив посуд. Потім перестав — Григорій не знав чому. Може, хлопець зрозумів, що миття посуду не зупинить того, що відбувається. Може, просто не зміг більше дивитися. Навушники лишились на полиці. Григорій не помітив їх — або помітив, але не знав, що це таке.