Обличчя

VII

Обличчя

Обличчя матері зникало фрагментами.

Спочатку — ніс. Григорій намагався уявити матір і бачив очі, губи, волосся, а посередині — діра. Через тиждень зникла лінія підборіддя. Ще через тиждень — очі. Він знав, що вони були, але не міг пригадати колір. Карі? Сірі? Зелені?

Через місяць лишилися тільки руки. Короткі пальці з обгризеними нігтями, червоні від бурякового соку. Ці руки були останнім, що він бачив, коли закривав очі й думав «мати». Не обличчя, не голос, не силует — руки. Вони чистили картоплю, місили тісто, несли тарілку, гладили по голові — він не був певен у останньому, але руки рухались так, як рухаються руки, що гладять. І він тримався за цей образ, бо більше не було за що.

Через два тижні зникли й руки.

Слово «мати» стало таким самим порожнім, як слово «батько». Два заголовки без тексту.

Суп того місяця став настільки хорошим, що жінка з дитиною, скуштувавши, притиснула руки до обличчя і сиділа так п'ять хвилин, не рухаючись. Дівчинка малювала на серветці. Потім жінка відняла руки і сказала:

— Я була в кухні моєї бабусі. У селі. Пахло яблуками й дровами. Бабуся стояла біля печі. Я чула кожне слово. Це було реальніше, ніж ця кімната.

Григорій кивнув, прийняв тарілку, поніс на кухню.

Того вечора записав у зошит: «Зникло обличчя матері. Повністю.»

Він вийшов на вулицю. Було темно й тихо. Він ішов і намагався пригадати, де народився. Місто? Село? Квартира? Будинок? Нічого. Він знав, що народився — інакше не міг би йти по цій вулиці. Але де — тиша.

Він ішов і подумав: я існую тільки в цьому кроці. Все інше зникло.

Того тижня він забув, що ніч — це час для сну. Зварив суп о третій ранку. Стояв на кухні, у темній їдальні, варив суп для нікого. Коли сонце зійшло, він побачив у вікно людей і здивувався — не тому, що вони прийшли рано, а тому, що не розумів, де вони були до цього. Він відчинив двері й подавав суп, і ніхто не запитав, чому їдальня відкрита о шостій.

Він зупинився біля ліхтаря. Місто навколо нього жило — машини, люди, вітрини, реклама. Все це рухалось, шуміло, блищало. І все це не мало до нього жодного стосунку. Він стояв серед міста, як стовп, як ліхтар, як предмет, повз який проходять, не помічаючи. Він спробував пригадати, чи завжди так було. Чи мав він колись зв'язок із цим містом — із цими вулицями, із цими будинками, із цими людьми. Але пам'ять не відповідала.

Потім інша думка, яка налякала вперше за весь цей час: а що, якщо зникне й цей крок?