Зошит

VI

Зошит

Григорій купив зошит у канцелярській крамниці. Зелений, у клітинку, сорок вісім аркушів. Поклав на полицю біля плити, поруч із сіллю і лавровим листом. Щовечора, після закриття, записував те, що ще пам'ятав.

«Перший сніг. Мені сім або вісім. Падав великими пластівцями. Хтось стояв поруч. Може, мати.»

«Собака. Рудий, з одним відірваним вухом. Кличка — Цуцик? Щось таке.»

«Подряпина на коліні від велосипеда. Кров була яскрава. Хтось обробив йодом. Хто — не пам'ятаю.»

«Запах книжки. Старої, з пожовклими сторінками. Я лежав на підлозі і читав. Що — не пам'ятаю.»

«Голос. Жіночий. Співає щось. Слів не пам'ятаю. Мелодію — не пам'ятаю. Але пам'ятаю, що він був близько, і що мені було тепло.»

«Дощ. Я стояв під дощем і не ховався. Чому — не знаю. Хтось кликав мене з вікна. Голос — може, жіночий. Може, чоловічий. Слів не чую.»

«Стіл. Дерев'яний, великий. За ним сиділи люди — скільки? Четверо? П'ятеро? Я був маленький, бо дивився на стіл знизу вгору. На столі стояла тарілка з чимось. Суп? Каша? Не пам'ятаю. Пам'ятаю тільки пару — вона піднімалась від тарілки і тремтіла в повітрі.»

Він писав щовечора. Іноді — одне речення. Іноді — цілу сторінку.

Записи ставали коротшими. Не тому, що він втомлювався. Тому, що залишалось менше, що записувати.

Одного вечора він перечитав записи з початку і побачив, що деякі не викликають нічого. «Перший сніг» — слова на папері. Він знав, що це його почерк. Але за словами не стояло ні холоду, ні пластівців, ні язика. Запис зберіг факт, але не зберіг переживання.

Як різниця між фотографією обіду і самим обідом.

Григорій закрив зошит і подивився на каструлю, що стояла на плиті.