Побут

V

Побут

Через тиждень після зниклого літа Григорій прийшов на базар і не зміг порахувати гроші.

Він стояв біля прилавка з овочами, тримав купюри в руці й дивився на них, як на гральні карти невідомої гри. Він знав, що це гроші. Він знав, що за них дають речі. Але зв'язок між цифрою на папері і кількістю картоплі в кульку зник. Він стояв і тримав усі свої купюри віялом, і продавчиня дивилась на нього з наростаючим нетерпінням.

— Скільки? — запитав він.

— Я ж сказала. Сорок п'ять.

Григорій простягнув їй усе, що мав. Продавчиня перебрала купюри, взяла потрібне, решту повернула. Він поклав решту в кишеню і пішов. Наступного дня зробив так само. І наступного. Продавчиня звикла. Вона перестала називати суму — просто брала з його руки потрібне і повертала зайве, як це роблять із дитиною або з дуже старою людиною.

Через два тижні він забув, що двері треба тягнути на себе.

Він стояв перед дверима своєї їдальні — тими ж дверима, які відкривав і закривав тисячу разів — і не міг зрозуміти, як потрапити всередину. Двері були перед ним, за ними була кухня, але механізм — рука на ручці, потягнути — зник із його голови. Він стояв п'ять хвилин. Потім штовхнув — не відкрилось. Потім натиснув збоку — не відкрилось. Потім підійшов перехожий, відчинив двері і зайшов у перукарню поруч. Григорій побачив рух — рука вниз, тягнути — і повторив. Двері відчинились.

Він зайшов на кухню і поставив воду на вогонь. Руки зробили це самі.

Руки взагалі знали більше, ніж голова. Голова забувала слова, числа, механізми. Руки пам'ятали все, що стосувалося супу: як тримати ніж, під яким кутом різати, скільки солі брати трьома пальцями. Між головою і руками утворилася прірва, і прірва росла.

В інший день він забув дорогу додому. Ноги завжди несли самі — п'ять хвилин, поворот, двір, під'їзд. Але цього вечора ноги зупинились посеред вулиці і не знали, куди далі. Григорій стояв на тротуарі й дивився на будинки — однакові, п'ятиповерхові, з балконами, на яких сушилась білизна, — і жоден не здавався його. Він пішов у один бік — ні, не те. В інший — ні. Потім побачив кота, який сидів біля під'їзду, і тіло впізнало цього кота, і ноги пішли туди. Він зайшов, піднявся на третій поверх, відчинив двері ключем — руки знали, який ключ — і ліг спати.

Він варив суп. Суп ставав кращим. Усе інше ставало складнішим.

Одного ранку він прийшов на кухню і не впізнав плиту. Білий прямокутник із чорними кругами зверху. Він стояв і дивився на нього, як на незнайомий пристрій у чужій квартирі. Потім руки — самі, без участі голови — повернули ручку. Щось клацнуло. З'явився вогонь. Тіло згадало те, що голова забула.

Це повторювалось щодня. Він забув, що взуття треба зав'язувати, і ходив по вулиці з розв'язаними шнурками, поки не спіткнувся. Він забув, що парасолька захищає від дощу, і стояв під зливою з парасолькою в руці, не розуміючи, для чого цей предмет. Він забув, що дзеркало відображає його, і одного ранку злякався людини у ванній кімнаті — дивився на неї три хвилини, поки не зрозумів, що людина повторює кожен його рух.

Він забув, як працює замок. Стояв перед дверима квартири з ключем у руці й тикав ним у щілину між дверима й косяком, у дверну ручку, у дерево. Потім випадково потрапив у замкову щілину, повернув — і двері відчинилися. Наступного дня забув знову.

Він забув, що одяг треба міняти. Ходив у тому самому три дні, п'ять, тиждень. Продавчиня на базарі почала дивитися на нього інакше — з тим виразом, який люди мають, коли бачать когось, кому потрібна допомога, але не знають, як її запропонувати. Вона стала давати йому більше моркви, ніж він платив. Він не помічав.

Але на кухні — на кухні він був цілим. На кухні руки працювали бездоганно, ніж різав рівно, сіль летіла точно, вода закипала вчасно. На кухні він був тим, ким мав бути. Усе інше — вулиця, квартира, крамниці, люди, двері, гроші, шнурки, дзеркала — було чужим і незрозумілим. Але кухня тримала його. Каструля тримала його.

Він спробував варити інше. Одного дня — борщ: буряк, капуста, часник, все як завжди. Борщ був звичайний. Ніхто не плакав. Ніхто не завмирав. Люди їли, хвалили, платили, йшли. Звичайний борщ.

Наступного дня — вареники. Тісто, картопля, цибуля. Вареники були добрі. Ніякого ефекту.

Потім — юшка. Каша. Котлети. Нічого. Тільки суп. Тільки цибуля, морква, картопля, сіль. Тільки ця конкретна комбінація, зварена його руками, в його каструлі, на його плиті — тільки вона працювала. Ніби рецепт був не в інгредієнтах, а в чомусь іншому. У чомусь, що він додавав, не знаючи.