Перше зникнення

ІІІ

Перше зникнення

Перше, що Григорій забув, було ім'я вчительки з першого класу.

Він різав картоплю і раптом спіймав себе на тому, що намагається згадати щось пов'язане зі шкільною дошкою. Там було обличчя жінки. І ім'я — він точно знав, що було ім'я, бо пам'ятав рядок на обкладинці зошита: «Вчитель — ...» Далі — нічого. Не забуте слово, яке крутиться на язиці. А саме нічого — акуратний прямокутник тиші, ніби хтось вирізав шматок тканини й зшив краї.

Григорій знизав плечима. Продовжив різати.

Того вечора суп був особливо вдалий. Він зварив тридцять порцій для банкету — хтось святкував п'ятдесятиріччя. Наступного ранку іменинник прийшов сам.

Великий чоловік із м'ясистим обличчям. Стояв у дверях ще зачиненої їдальні й чекав.

— Я хочу вам щось сказати. Вчора, коли я з'їв ваш суп, я тридцять років не згадував одну річ. Мені було три роки. Батько ніс мене через поле соняшників. Було спекотно. Соняшники були вищі за нього. Я тримався за шию і бачив тільки жовте. І він співав.

Чоловік подивився на свої руки.

— Батько помер, коли мені було п'ять. Я не пам'ятав його. А вчора — все повернулось. Від вашого супу.

— Я радий, — сказав Григорій. Це було єдине, що здалося правильним.

Чоловік пішов. Григорій дивився, як він іде по вулиці — великий, у чорному пальті, з опущеними плечима, — і думав про соняшники. Він ніколи не бачив поля соняшників. Або бачив, але не пам'ятав. Або пам'ятав, але не знав, що пам'ятає. Межа між цими речами була тоншою, ніж він думав.

Він повернувся на кухню, поставив чайник і спробував згадати свого батька. Батько. Слово було знайомим, як назва вулиці, повз яку проходиш, не зупиняючись. Але за словом не стояло нічого — жодного обличчя, жодних рук, жодного поля.

Він спробував інакше. Не думати про батька як про поняття, а шукати конкретне: руки, голос, запах. Руки — нічого. Голос — нічого. Запах — він затримався на «запаху» довше, бо відчув щось — тінь чогось, ледь вловимий слід, як вм'ятина на подушці після того, хто вже пішов. Щось, пов'язане з тютюном? Або з деревом? Або з бензином? Він не знав. Слід був надто слабкий, і поки він намагався його вхопити, він зник.

Він списав це на ранок. Кава не допомогла. Обід не допоміг. Вечір не допоміг. Батько залишався п'ятьма літерами без образу.

Тієї ночі він лежав у ліжку і дивився в стелю. Подумав: можливо, я ніколи й не пам'ятав батька. Можливо, його просто не було. Сироти ж бувають.

Ця думка не принесла ні болю, ні полегшення. Вона просто була — як стіна, як стеля, в яку він дивився.