Постійні

ІІ

Постійні

Жінка в сірому пальті приходила щовівторка. О дванадцятій тридцять. Третій стіл біля вікна.

— Мені суп.

Григорій наливав. Жінка їла. Жінка плакала — тихо, промокаючи очі полотняною серветкою, яку приносила з собою. Жінка дякувала. Залишала гроші на столі — рівно, без решти. Жінка йшла.

Григорій не знав її імені. Між ними існував мовчазний договір, і жодне зайве слово не входило до його умов.

Старий із паличкою приходив щодня о першій. Борис Семенович — він представився сам у перший день, з легким нахилом голови. Замовляв суп і хліб — завжди два скибки. Їв повільно. Він ніколи не плакав. Замість цього він завмирав після першого ковтка, закривав очі і тихо казав: «Так.» Просто «так». Потім відкривав очі і продовжував їсти.

Був хлопець — років двадцяти п'яти, з рюкзаком і навушниками, які він не знімав навіть за їжею. Приходив нерегулярно. Їв швидко, не дивлячись у тарілку. Плакав — завжди, обов'язково, але стиснувши зуби, ніби сльози були зрадою.

Була жінка з дівчинкою років п'яти. Дитина завжди малювала на серветках, поки мати їла суп і плакала. Одного разу Григорій підібрав залишену серветку. На ній була каструля, з якої виходив дим у формі обличчя. Обличчя плакало.

Григорій тримав серветку в кишені фартуха три тижні, поки вона не розлізлась.

Інші — десятки, сотні — приходили раз і не поверталися. Одні боялися. Інші — їм було достатньо одного разу.

Був чоловік у формі — залізничник чи поштар, Григорій не розумів різниці між ґудзиками. Він приходив по четвергах, завжди з газетою, яку клав поруч із тарілкою і ніколи не відкривав. Він їв суп, плакав мовчки, з прямою спиною, ніби плач був частиною робочого дня — запланований, включений у розклад. Потім витирав обличчя тильною стороною долоні, складав газету під пахву і йшов.

Була студентка — вона приходила з підручником, читала під час очікування і закривала книжку перед першим ковтком, ніби знала, що читати далі не зможе. Після супу вона сиділа з підручником на колінах і дивилась у вікно хвилин десять. Потім відкривала книжку і йшла, читаючи на ходу. Григорій одного разу побачив обкладинку — «Анатомія людини».

Був чоловік, який приходив із собакою. Собака чекав надворі, прив'язаний до перил ґанку, і скиглив. Чоловік їв суп, плакав, а собака скиглив, і ці два звуки — тихий плач і скиглення — зливалися в один, і Григорій не завжди міг розрізнити, де закінчується людина і починається тварина.

Григорій не рахував. Він варив суп, наливав суп, мив тарілки. Прокидався о п'ятій, ішов на базар, повертався, чистив, різав, варив. О десятій відкривав двері. О дев'ятій вечора — закривав. Мив підлогу, посуд, вимикав світло. Ішов додому — п'ять хвилин пішки, третій поверх, одна кімната. Сідав на ліжко, дивився в стіну. Лягав спати.

Він не мав друзів, сім'ї, навіть кота. Його життя було чистим, як каструля після миття. Він думав про це не як про самотність, а як про порядок. Сіль — на верхній полиці. Лавровий лист — у скляній банці. Григорій Стах — на кухні.

Все було на своєму місці.