Рецензія

Богдан Жуковецький «Лінія життя»: війна, люди і трохи фантастики

Я слухала на YouTube праймвечір Богдана Жуковецького, присвячений повісті «Лінія життя». https://www.youtube.com/watch?app=desktop&v=V97Dfy_WumA Під час зустрічі автор визначив свій твір як фантастично-футуристичний і пояснив вибір жанру тим, що книга лише частково відтворює реальність. За словами автора, «книга про війну, але писати про війну мені не хотілось. Мені не подобається ця реальність».

Саме поєднання реальної воєнної дійсності з фантастично-футуристичним елементом зацікавило мене ще до прочитання повісті. Я очікувала побачити, як автор поєднає ці дві складові, і, крім того, мені було цікаво, якими будуть образи головних персонажів. Тому ця рецензія для мене є не лише оцінкою прочитаного, а й відповіддю на ті запитання, які виникли ще до знайомства з книгою.

Стиль автора

На мій погляд, стиль – найсильніша сторона повісті. Автору вдається писати про дуже важкі речі без надмірного пафосу. Текст читається досить легко, хоча йдеться про війну, загибель, поранення, виснаження та постійне очікування нового бою.

Окремі особливості авторського стилю добре видно на конкретних прикладах.

 «Поки бійці відбивали штурми, весь батальйон стояв на вухах: втрата позиції і п’ятьох бійців, та ще й там, де цього не очікували – це надзвичайна подія… Нарешті, вдалося підтягнути резерви – десантників з 80-тої, які, здавалося, дуже легко, ніби все життя це робили, відбили і зачистили ту чортову посадку. У них, здається, обійшлося одним легким «триста» (с. 58). Тут немає пафосного опису подвигу. Навпаки: героїчна дія подається сухо, буденно. «Ніби все життя це робили» - надзвичайна для цивільної людини дія для військових описується як щось майже звичайне.

 «Добре би було прогнати всіх, не лише Гетьмана, через психологів, але після армійського психолога рідко кому ставало краще. Поки військовий може виконувати завдання за призначенням, він мусить їх виконувати. А коли не може, то чим йому вже допоможеш?» (с. 58). Я не знаю, чого тут більше: цинізму чи гіркої іронії чи критичного погляду на армійську систему? «А коли не може, то чим йому вже допоможеш?» (с. 58) Формально це звучить як практична відповідь. Але за нею – дуже похмуре уявлення про людину на війні: доки вона придатна виконувати завдання – вона потрібна; якщо вже не може – система фактично не знає, що з нею робити.

 «Раніше ти туди ішов у зв’язку з необхідністю, а зараз – у якості покарання. Відчуваєш різницю?

-  Чесно кажучи, не дуже.

- Так і було задумано. У армії заохочення від покарань нічим не відрізняються» (с. 127).  Для мене це передусім своєрідний військовий гумор. По-друге, в цитаті є іронія і критика армійських реалій одночасно. І саме ця цитата добре демонструє стиль автора: автор говорить про досить серйозну річ, але робить це так, що читач посміхається. Причому це не веселий гумор. Це гумор людини, яка перебуває всередині небезпечної та абсурдної ситуації.

«Війна – це очікування. Цивільний нервує, очікуючи мобілізацію. Мобілізований нервує, очікуючи на бойове розпорядження. Отримавши бойове розпорядження, очікуєш виїзду. У зоні бойових дій чекаєш наказу на вихід на нуль. На медеваку очікуєш «у нас 300» по рації. На позиції очікуєш виходів і прильотів. Очікуєш штурму бронею. Очікуєш штурму піхотою. Очікуєш на зміну. Очікуєш, коли почнуть крити на виході» (с. 20). Це один із ключових філософських акцентів повісті: приклад філософського осмислення війни. Автор не просто розповідає, що відбувається з військовим, він формулює певне узагальнення про саму природу війни.

 «…звісно ж, війна сьогодні не закінчиться, і рано чи пізно вони підуть на позиції. У цьому і проблема: після кожного виходу у посадку буде наступний, після кожного штурму – хоч свого, хоч ворожого – буде ще один, і навіть після виходу у тил буде повернення на фронт. Нескінченні кров, піт та сльози. Цьому нема ані кінця, ані краю, і Джун знав, як це виснажує.» (с. 61) Це також філософське осмислення війни, але і психологічне водночас. Це про сприйняття війни людиною, яка в ній перебуває: головне тут – виснаження від повторюваності.

У повісті складно розмежувати окремі стильові прийоми: в одному епізоді можуть одночасно поєднуватися іронія, критичний погляд, філософське осмислення подій та своєрідний гумор. Мені здається, саме в цьому і полягає одна з особливостей авторської манери.

Важливо й те, що гумор у Б.Жуковецького не існує окремо від трагічних подій. Він виникає безпосередньо всередині воєнної дійсності. Тому це не гумор заради розваги, а радше спосіб персонажів і самого автора говорити про те, про що інакше було б надзвичайно важко говорити.

Автор досить детально описує повсякденність військових: переміщення, очікування, побут, розмови, підготовку до виходу на позиції. Завдяки цьому війна постає не лише як низка бойових епізодів, а як особливий спосіб життя, у якому небезпека, втома, очікування і навіть гумор стають частиною повсякдення.

Саме тому повість читається легше, ніж можна було б очікувати від твору про сучасну війну. Це не означає, що автор робить війну менш страшною. Навпаки, страшне в тексті залишається страшним. Але іронія, гумор, критичний погляд і філософські узагальнення не дають оповіді перетворитися на суцільно трагічний текст.

Сюжет і герої

Сюжет повісті побудований із певним часовим зсувом. Перший розділ починається з демобілізації Дениса Гнатюка – Бармена, тобто з моменту, коли він уже залишає військову службу і стає «остаточно цивільною людиною». Далі автор повертається до попередніх подій – фактично до моменту мобілізації героя. Після цього сюжет переважно розгортається послідовно: перші виїзди на позиції, облаштування окопів, бойові завдання, втрати, повернення на першу лінію фронту.