Розділ 11. Відповідь

До сьомої вечора рецензію було надруковано, підписано й вкладено до сірої теки разом із рукописом.

Алекс перечитав текст чотири рази. Після першого прибрав кілька надто прямих фраз, після другого повернув одну з них, після третього переставив абзаци, а четверте прочитання вже нічого не змінило. Зміст залишався тим самим: Пол Мерсер мав право сумніватися в мотивах держави, але не мав права перетворювати власну переконаність на ризик для тисяч людей. Лора Беннет скоїла злочин, однак її злочин міг виявитися необхідним. Гарпер збрехав у звіті не тому, що повірив системі, а тому, що не зміг би жити далі, назвавши вчинок його справжнім ім’ям.

Про «Купити час» Алекс не написав ані слова.

Він не згадав ані фрази, що дослівно збігалася, ані зниклого видавництва, ані семи мільйонів, ані року, прожитого в новому житті. Не запитав, хто створив «Міру необхідності» й чи був у повісті інший читач. Якщо текст був попередженням, Алекс його зрозумів. Якщо випробуванням — дав потрібну відповідь. Якщо проханням схвалити рішення, яке вже збиралися ухвалити щодо когось іншого, то будь-яка спроба заперечити тепер здавалася б запізнілою.

Кур’єр прибув рівно о сьомій.

Це був молодий чоловік у темній куртці, без форми й розпізнавальних знаків. Він показав документ від «Крейн і Фостер», звірив номер теки з розпискою й попросив Алекса поставити підпис, що підтверджував повернення рукопису. Потім поклав теку до плаского металевого футляра, замкнув два замки й уже збирався йти, коли Алекс запитав:

— Ви знаєте, що там?

Чоловік подивився на футляр.

— Рукопис.

— Ви повезете його до видавництва?

— Спочатку до місцевого представництва.

— А потім?

— Не знаю.

Він відповідав без настороженості. Імовірно, справді не знав нічого, крім адреси, номера й часу отримання. Люди, які стояли за замовленням, і далі існували не як таємне відомство чи організація з явними повноваженнями, а як ланцюг виконавців, кожен із яких бачив лише наступний крок.

Кур’єр вийшов. Алекс зачинив двері й якийсь час стояв у передпокої, слухаючи, як віддаляються кроки. Потім підійшов до вікна. Чоловік сів у звичайний сірий автомобіль, поклав футляр на заднє сидіння й поїхав. Ніхто його не супроводжував, не чекав біля будинку й не спостерігав із припаркованої машини.

За двадцять хвилин надійшло підтвердження від видавничої групи: матеріали отримано, зобов’язання виконано, остаточний платіж буде здійснено після перевірки комплекту документів.

Алекс відкрив договір.

Сто тисяч доларів уже надійшли після передання рукопису. Решту дев’ятисот тисяч мали перерахувати не пізніше ніж через три робочі дні після отримання рецензії. З юридичного погляду роботу було завершено. Йому не потрібно було відповідати на додаткові запитання, брати участь в обговоренні чи особисто підтверджувати свою оцінку.

Це викликало несподіване розчарування.

Після безсонної ночі й тексту, який вочевидь звертався саме до нього, Алекс очікував бодай якоїсь реакції. Не подяки й не похвали, а ознаки того, що відповідь дійшла до адресата. Але рукопис зник так само, як колись зникла «Купити час»: через посередника, розписку й коротке повідомлення. Найтривожніша частина його життя знову завершувалася канцелярським сповіщенням.

Наступного ранку гроші не надійшли.

Алекс переконував себе, що це нормально. Договір відводив три робочі дні, банк міг проводити додаткову перевірку, а видавництву потрібно було підтвердити повернення матеріалів. Однак він знову почав відкривати застосунок частіше, ніж хотів би визнавати. Сім мільйонів давно позбавили його потреби чекати на нові надходження, але цей платіж мав інше значення. Гроші повинні були підтвердити не виконану роботу, а правильність відповіді.

По обіді зателефонував Деніел Фрост.

— Вашу рецензію отримали, — сказав він. — Замовник із нею ознайомився.

— Швидко.

— Він чекав.

Алекс вийшов із кабінету й перейшов до вітальні. Крізь широке вікно падав м’який денний світ. На журнальному столику лежала книжка Маргарет Еванс, яку він уже кілька тижнів не прибирав на полицю.

— І що він сказав?

— Що ви зрозуміли твір саме так, як було потрібно.

— Не так, як його написано, а так, як було потрібно?

Деніел відповів не відразу.

— Можливо, я невдало висловився. Замовник високо оцінив вашу здатність відокремити особисте співчуття до героя від відповідальності за наслідки його рішення.

— Він погоджується з убивством Пола?

— Його літературної оцінки мені не передавали.

— Тоді що саме він оцінював?

— Вашу рецензію.

Алекс усміхнувся.

— Ми знову повернулися туди, звідки почали.

— Боюся, я маю лише ті відомості, які мені дозволено повідомити.

— Ви читали рецензію?

— Ні.

— Рукопис?

— Також ні.

— Отже, велике видавництво виплатить мільйон доларів за роботу, змісту якої у видавництві ніхто не знає.

— Юридичний відділ знає, що роботу виконано. Для оплати цього достатньо.

Алекс підійшов до вікна. На вулиці чоловік розвантажував із невеликого фургона коробки з продуктами. На протилежному боці сусідка розмовляла з листоношею. Світ був улаштований так, щоб найнеймовірніші речі відбувалися на тлі буденності, й, можливо, саме тому залишалися непоміченими.

— Хто замовник, Деніеле?

— Я не знаю.

— Ви ж розумієте, що це неправда.

— Ні, Алексе. Я справді не знаю імені. Доручення надійшло через юридичну компанію, яка представляє приватний дослідницький фонд. Документи в порядку, гроші забезпечені, завдання не порушує закону. Для нашої роботи цього достатньо.

— Назва фонду?

— Не підлягає розголошенню.

— Він пов’язаний із «Морроу»?

— Я вже казав, що наша група не пов’язана з цією компанією.

— Я запитую про фонд.

На тому кінці запала пауза.

— Я не маю відомостей про такий зв’язок.