Розділ 6. Читач

Телефон задзвонив наступного дня об одинадцятій ранку, коли Алекс сидів у кабінеті над новим розділом і вже майже переконав себе, що лист був чиїмось безглуздим жартом.

Номер був нью-йоркський, але не збігався з жодним із тих, що збереглися в нього після переговорів із «Морроу». Алекс дав телефону продзвонити кілька разів і лише тоді відповів. За цю коротку відстрочку він устиг подумати, що може просто не брати слухавки, викинути вчорашнього листа й повернутися до життя, яке сім мільйонів зробили зручним і майже безтурботним. Однак цікавість, що вже одного разу коштувала йому книжки, знову виявилася сильнішою за обережність.

— Алекс Лойер? — запитав чоловічий голос.

Співрозмовник не уточнював, із ким розмовляє. Він знав.

— Так.

— Мене звати Деніел Фрост. Я представляю видавничу групу «Крейн і Фостер». Учора ви отримали нашого листа.

Алекс повернувся до письмового столу. Кремовий конверт і досі лежав біля клавіатури, хоча вранці він збирався прибрати його до шухляди.

Назва компанії була йому знайома. «Крейн і Фостер» існувала вже не одне десятиліття й видавала художню прозу, біографії, історичні дослідження, книжки про політику та кілька відомих журналів. Це було не маленьке незалежне видавництво, що виникло за кілька тижнів до угоди, а велика група зі справжніми авторами, офісами в кількох містах та історією, яку неможливо було вигадати заради однієї зустрічі.

— Звідки у вас моя домашня адреса? — запитав Алекс.

— Вона міститься в договірних і податкових базах, якими користуються наші юридичні представники.

— У яких саме базах?

— Боюся, точніше відповісти не зможу. Наш відділ отримав ваші дані разом із дорученням зв’язатися з вами.

— Від кого?

— Це одне з питань, які ми воліли б обговорити особисто.

Відповідь прозвучала без навмисної таємничості, але Алекс відчув знайоме роздратування. Люди, які з’являлися в його житті після «Купити час», завжди володіли відомостями, яких у них не мало бути, і ніколи не вважали за потрібне пояснювати, звідки вони їх дістали.

— Ви написали, що вам потрібен читач, — сказав він. — Що це означає?

— Саме те, що написано. У нас є невеликий художній твір, який іще не публікували. Ми хотіли б, щоб ви його прочитали й підготували відгук.

Алекс якийсь час мовчав, очікуючи продовження. Продовження не було.

— Ви хочете замовити в мене відгук на рукопис?

— Так.

— Чому саме в мене?

— Тому що нас цікавить не оцінка літературної майстерності. Для цього у видавництві досить редакторів. Нам потрібна людина, здатна зрозуміти моральну побудову тексту й висловити думку без звичних професійних застережень.

— Що означає «моральна побудова»?

— У творі є рішення, яке ухвалюють двоє персонажів. Нас цікавить, чи вважатимете ви його виправданим.

Алекс підвівся й підійшов до вікна. Після вчорашнього дощу день був ясним і холодним. Сонце відбивалося від вологих дахів, а сусідський хлопчик ганяв м’яча під’їзною доріжкою, не зважаючи на жінку, яка кілька разів покликала його з будинку.

— Ви могли б дати рукопис будь-якому читачеві, — сказав Алекс.

— Будь-якому — ні.

— Тоді літературному критикові.

— Критик почне міркувати про авторський задум, композицію, символіку та відповідність жанровим очікуванням. Нам не потрібна рецензія для журналу. Нам потрібне чесне судження людини, здатної сприйняти запропоновану ситуацію всерйоз.

— І ви вирішили, що така людина — я?

— Ваші книжки дають підстави так вважати.

— Які саме книжки?

На тому кінці запала коротка пауза.

— Ваш останній роман, звісно. Крім того, нам відомо, що раніше ви працювали над твором, у якому досліджувалися причинність, влада та відповідальність за втручання.

Алекс міцніше стиснув телефон.

— Назвіть цей твір.

— Гадаю, у цьому немає потреби.

— Для мене є.

— Тоді нам краще обговорити все під час зустрічі.

Деніел Фрост говорив спокійно, не ухиляючись від розмови й водночас не залишаючи жодної шпарини, крізь яку Алекс міг би дістатися до справжньої відповіді. Це була та сама манера, що й у Клер, Кейна та чоловіка, який назвався Томасом Рідом. Жодних погроз, жодного тиску, жодних прямих відмов. Кожна фраза здавалася достатньо повною, доки не намагалися збагнути її справжній зміст.

— Ви пов’язані з видавничим домом «Морроу»? — запитав Алекс.

— Ні.

Відповідь пролунала негайно.

— Ви знаєте, що це за компанія?

— Знаю, що вона придбала у вас права на один із творів.

— Звідки?

— Ці відомості надав нашому відділу замовник.

— Той самий замовник, який передав вам рукопис?

— Так.

Уперше Алекс отримав пряме підтвердження, що нова пропозиція пов’язана з колишньою угодою. Сім мільйонів, зникле видавництво й кремовий конверт більше не можна було вважати окремими подіями, які лише випадково поєдналися в його уяві. Хтось, хто стояв за «Морроу», і далі спостерігав за ним або принаймні зберіг можливість знайти його в потрібну мить.

— Чому цей замовник не зв’яжеться зі мною сам?

— Гадаю, йому зручніше користуватися посередниками.

— Як «Морроу»?

Деніел не відповів прямо.

— «Крейн і Фостер» не є підставною компанією, Алекс. Ви можете перевірити її історію, керівництво, фінансову звітність і перелік авторів. Ми справді існуємо і справді займаємося видавничою діяльністю.

— Але ви телефонуєте мені не від власного імені.

— Я телефоную від імені видавничої групи, яка представляє інтереси приватного замовника. Це звичайна практика.

— Сім мільйонів за нікому не відому повість теж були звичайною практикою?

Цього разу пауза затягнулася.

— Ні, — сказав Деніел. — Наскільки мені відомо, та угода була винятковою.

Алекс повернувся до столу й сів. Дивним чином чесне визнання подіяло сильніше за будь-які запевнення. Деніел не намагався подати колишні події як щось звичайне. Він знав, що вони були ненормальними, і все одно продовжував розмову так, ніби це не потребувало пояснень.