Розділ 5. Компанія, якої не існує

Питання, що виникло ввечері, не зникло до ранку. Навпаки, після сну воно втратило нічну розмитість і набуло майже ділового вигляду.

Алекс прокинувся рано, зварив каву й переніс ноутбук до кабінету. Дощ припинився, але небо залишалося сірим, і вологе світло рівно, без тіней, лягало на стіл. Учорашнє занепокоєння тепер здавалося надмірним. Компанії закриваються, видавничі проєкти зазнають невдачі, сайти припиняють працювати. Сім мільйонів не були доказом змови; радше навпаки, вони слугували найпереконливішим підтвердженням того, що угода відбулася в реальному світі. Гроші пройшли через банк, договір перевірив адвокат, податки було сплачено, а державні органи отримали свою частку й не виявили жодного інтересу до походження суми.

Алекс вирішив почати з очевидного.

Він відкрив реєстр юридичних осіб штату Нью-Йорк і знайшов видавничий дім «Морроу». Назва з’явилася відразу — разом із реєстраційним номером, адресою та позначкою про припинення діяльності. Компанію справді було закрито.

Алекс очікував це побачити, але все одно якийсь час дивився на рядок, не відкриваючи подробиць. Слова «діяльність припинено» мали значно остаточніший вигляд, ніж неробочий сайт і відімкнений телефон. Тут уже не могло йтися про технічну помилку, прострочену оплату чи забудькуватість власника. Хтось подав документи, підписав їх і завершив існування компанії в тому самому порядку, в якому колись його розпочав.

Алекс відкрив реєстраційну картку.

Видавничий дім «Морроу» зареєстрували за сім тижнів до того, як Клер Моррісон уперше йому написала.

Він перечитав дату, потім знайшов старого листа й перевірив іще раз. Помилки не було. Коли Алекс опублікував «Купити час», компанії ще не існувало. Вона з’явилася приблизно за два тижні після виходу книжки й майже відразу почала вести повноцінне зовнішнє життя: зареєструвала адресу, відкрила сайт, створила сторінки в професійних мережах, випустила кілька видань і набрала працівників.

Принаймні саме так усе виглядало.

Датою припинення діяльності було зазначено день, що настав через тридцять шість діб після виплати йому другої половини суми.

Алекс відкинувся на спинку крісла. У кімнаті було тихо, лише комп’ютер неголосно гудів під столом. Сім тижнів до першого листа. Тридцять шість днів після остаточного розрахунку. Між цими датами «Морроу» встиг перетворитися на досить переконливе видавництво, щоб незнайомий автор приїхав до Нью-Йорка й передав йому книжку.

Збіг був можливий. Ба більше, Алекс міг вигадати кілька цілком розумних пояснень. Молода компанія придбала перспективний текст, переоцінила свої сили, зіткнулася з фінансовими труднощами й закрилася. Інвестор відмовився від участі. Засновники посварилися. Проєкт, заради якого купували права, утратив фінансування. У видавничій справі сім мільйонів здавалися божевіллям, але, можливо, «Морроу» створювали не як звичайне видавництво, а як частину великого медійного проєкту, який власники раптово скасували.

Усі ці пояснення мали одну ваду: жодне не відповідало на запитання, чому компанія встигла виплатити йому всю суму до закриття.

Люди, які втратили фінансування, зазвичай не поспішають розлучатися з останніми мільйонами.

Алекс зберіг реєстраційні документи й почав перевіряти імена. Засновником значилася компанія «Гарроу Медіа Голдінгс», зареєстрована в Делавері. Керівником — Роберт Кейн. Юридичні документи підписував Томас Рід. Ім’я Клер у реєстрі не згадувалося.

«Гарроу Медіа Голдінгс» також існувала, але знайти відомості про її діяльність виявилося складніше. Вона не мала власного сайту, переліку проєктів чи відкритої звітності. Адреса у Вілмінгтоні належала будівлі, де було зареєстровано сотні компаній. Керівником значився чоловік на ім’я Джонатан Прайс, однак пошук знаходив надто багато людей із таким ім’ям і жодного, кого можна було б упевнено пов’язати з медійним підприємством.

Алекс поступово захопився пошуками. Не тому, що відчував небезпеку, а тому, що невизначеність дратувала його сильніше за будь-яку погану відповідь. Він звик працювати з текстом, де кожна деталь мала джерело й призначення. Якщо персонаж з’являвся в першому розділі, автор принаймні знав, навіщо він потрібен. Реальність дозволяла людям, компаніям і грошам виникати без пояснення, а потім зникати, не залишаючи по собі фінальної сцени.

Він пошукав Роберта Кейна.

Фотографія, яку Алекс бачив на сторінці видавництва, більше ніде не траплялася. За ім’ям знаходилися фінансисти, викладачі, лікарі й кілька керівників різних компаній, але жоден із них не був чоловіком із переговорної. Алекс спробував пошук за зображенням. Результат виявився порожнім, наче фотографія існувала лише на сайті «Морроу».

Із Томасом Рідом вийшло майже те саме. Ім’я було надто поширеним, юридичні довідники пропонували десятки адвокатів, але жоден не збігався за віком, зовнішністю та місцем роботи. У договорі стояв номер ліцензії. Алекс увів його до реєстру адвокатів штату Нью-Йорк.

Номер належав Томасу Ріду.

Спершу це його заспокоїло. Потім Алекс відкрив докладніші відомості.

Адвокатові з таким ім’ям було понад сімдесят років, він жив в Олбані й припинив практику п’ять років тому.

Алекс збільшив відскановану копію договору, що зберігалася в захищеній теці. Номер було надруковано чітко. Можливо, в одній цифрі припустилися помилки. Він перевірив кожну, а тоді ввів номер іще раз. Результат не змінився.

Чоловік, який сидів навпроти нього в Нью-Йорку, скористався даними іншого юриста.

Тепер усе, що відбувалося, вже не скидалося на невдалий видавничий проєкт.

Алекс підвівся й пройшовся кабінетом. За вікном на гілці сидів мокрий птах, час від часу струшуючи пір’я. У будинку було тепло, на рахунку лежали гроші, договір зберігався в сейфі, й просто зараз ніщо йому не загрожувало. Він кілька разів нагадав собі про це, перш ніж повернутися до столу.

Клер Моррісон залишалася єдиною людиною, з якою він розмовляв понад годину і чиє обличчя запам’ятав досить добре. Алекс знову відкрив її сторінку. Темне волосся, спокійний погляд, коротка професійна біографія. До «Морроу» вона нібито працювала у двох відомих медійних компаніях.