Розділ 1. Двоє читачів

За перші два місяці книжку придбали двоє людей.

Не дві тисячі, не двісті й навіть не двадцять. Двоє незнайомців десь на безкраїх просторах Сполучених Штатів побачили обкладинку, затримали на ній погляд, прочитали опис і вирішили, що ця історія варта кількох доларів. Алекс не знав, хто вони, де жили й чи дісталися останньої сторінки. Та часом уявляв їх — не обличчя, звісно, а сам факт чужої присутності по той бік тексту. Двоє людей впустили до своїх домівок світ, який ще зовсім недавно існував лише в його голові.

Книжка називалася «Купити час».

На обкладинці значилося повне ім’я автора — Alexander Loyer. Саме так його колись записали в документах, і саме так він підписував свої книжки. У повсякденному житті Александер майже зник. Для друзів, сусідів, колишніх колег і жінки з кав’ярні на розі, яка вже запам’ятала його звичне замовлення, він давно був просто Алексом. Повне ім’я здавалося йому надто урочистим для людини, яка щочетверга виносила сміття, забувала купити молоко й кілька разів на тиждень застрягала в тому самому заторі. Зате на обкладинці книжки воно мало цілком доречний вигляд. Навіть переконливий.

Назва й досі йому подобалася. У ній не було жодного зайвого слова. Вона обіцяла угоду з тим, що ніколи не належало людині, й водночас нагадувала назву послуги, яку за належної зухвалості цілком могли б пропонувати десь між страхуванням життя та інвестиціями в майбутнє.

Кожен хотів купити час, хоча більшість воліла називати це інакше. Люди платили лікарям за ще один рік, няням — за вільний вечір, адвокатам — за відстрочення, авіакомпаніям — за кілька заощаджених годин. Вони купували швидкі автомобілі, готову їжу, чужу працю, молодість у баночках і надію в пігулках. Гроші переходили з рук у руки, але час щоразу залишався при своєму — незворушний і непідкупний.

У своїй книжці Алекс дозволив людині порушити це правило.

Він написав про Марка Хейла, який не був ані видатним фізиком, ані багатим спадкоємцем, ані обранцем, позначеним долею. Хейл просто здогадався, що майбутнє можна використати не тоді, коли воно настане, а заздалегідь, змусивши його стати причиною власного виникнення. Із цієї здогадки виросло все інше: неможливий експеримент, мільярдер Нейтан Кроуфорд, закритий державний проєкт і нова форма влади, поряд із якою гроші, зброя та політичний вплив здавалися майже примітивними.

Та найголовнішою для Алекса в цій книжці була не сама можливість передавати предмети в минуле. Його цікавила людина, яка вперше дістала шанс уникнути наслідків власних рішень. Що залишиться від сумління, якщо будь-яку помилку можна скасувати? Чи збереже влада бодай якісь межі, якщо поразку завжди дозволено переписати? І скільки часу знадобиться тому, хто підкорив причинність, аби перестати вважати інших людей рівними собі?

Йому здавалося, що він написав добру книжку.

Не шедевр. Цього слова Алекс уникав навіть подумки. Воно звучало так, ніби автор заздалегідь ставав на стілець і вимагав, щоб усі довкола негайно подивилися на нього знизу вгору. Але книжка була справжньою. Не випадковим нагромадженням ефектних ідей, не задумом, розтягнутим на сотні сторінок, хоча він вичерпав себе вже в першому абзаці. Алекс прожив цю історію разом із героями, переписував сцени, відмовлявся від вдалих фраз, якщо вони заважали правді, повертався до розділів, які вже вважав завершеними. Траплялися ночі, коли йому здавалося, що він тримає історію за горло й відчуває, як під пальцями б’ється її пульс.

Потім робота скінчилася.

Книжка перетворилася на файл, файл — на товар, а товар опинився на електронній полиці серед мільйонів інших книжок, де від людської праці залишалися лише обкладинка, кілька рядків опису та кнопка із ціною.

Перший примірник придбали третього дня.

Алекс побачив це вранці, ще не встигнувши як слід прокинутися. Він лежав у ліжку, мружився від світла й машинально перевіряв телефон, коли помітив у звіті маленьку одиничку. Кілька секунд просто дивився на неї, ніби цифра могла зникнути, щойно він відведе погляд. Потім підвівся, зварив каву й знову відкрив сторінку. Одиничка залишалася на місці.

Хтось справді купив його книжку.

Того дня навіть дорога на роботу здалася коротшою. Алекс їхав знайомими вулицями, зупинявся на світлофорах, слухав ранкові новини й раз у раз повертався до однієї думки: зараз десь, можливо, зовсім поруч, людина відкриває перші сторінки «Купити час». Може, сидить у машині перед початком зміни. Може, п’є каву в аеропорту. Може, лежить у спальні, поки той, хто поруч, уже спить. Алекс подумки супроводжував невідомого читача від розділу до розділу й майже фізично відчував, як чужий погляд рухається рядками.

Другий примірник придбали через дев’ятнадцять днів.

Після цього настала тиша.

Вона не була цілковитою. Іноді хтось відкривав книжку за передплатою й прочитував кілька сторінок. Одного разу лічильник рушив так упевнено, що Алекс вирішив: ось він, справжній читач, людина увійшла в історію і вже не вийде з неї до самого фіналу. Увесь вечір він раз у раз оновлював дані. Кількість прочитаних сторінок зростала, поволі перевалила за сотню, а тоді завмерла приблизно на середині книжки.

Наступного дня нічого не змінилося.

За тиждень також.

Невідомий читач або відволікся, або втомився, або помер. Останнє пояснення Алекс використовував як жарт, що дозволяв не розглядати значно ймовірнішого: людині просто стало нецікаво.

Відгуків не було. Біля назви книжки й далі зяяла бездоганна порожнеча, у якій не було ані похвали, ані роздратування, ані навіть тієї лінивої зірочки, яку іноді залишають із чемності. Реклама сумлінно показувала обкладинку потенційним читачам. Люди бачили її й проходили повз із такою одностайністю, ніби заздалегідь домовилися не втручатися в долю Марка Хейла.

Алекс не вважав себе людиною, здатною по-справжньому страждати через чужу байдужість. До сорока років він устиг зрозуміти, що світ не відкидає нас особисто — здебільшого він просто нас не помічає. На Amazon лежали мільйони книжок. Щодня до них додавалися нові: розумні, бездарні, чесні, розраховані на швидкий успіх, написані за роки й зібрані за кілька вечорів. Читач ішов поміж ними, мов людина величезним кладовищем, де кожна могила вимагала зупинитися саме біля неї.