16. «Тіні забутих образ на межі кохання» Ірина Бібік

Рецензія на роман Ірини Бібік «Тіні забутих образ на межі кохання». 202 стор. З пориву власної ініціативи.

Іноді береш книгу в межах читацького марафону, думаючи прочитати кілька розділів — щоб скласти свої враження, залишити коментар і рухатися далі. 

Саме так я почав знайомство з романом Ірини Бібік «Тіні забутих образ на межі кохання».

План був простий — прочитати кілька розділів і написати розлогий відгук.

Але цей план не спрацював. Історія затягнула настільки, що зупинитися виявилося неможливо. 

Текст поступово розгортав переді мною цілий світ — світ українського села з промовистою назвою Великі Перепалки. Уже лише сама ця назва ніби попереджає читача: тут буде неспокійно. І справді — перед нами історія двох родин, які вже тридцять років живуть у стані взаємної ненависті. 

Передувала цій ненависті — давня історія кохання Петра й Маланки, що завершилася підозрою в зраді, яка зрештою  й переросла в цю взаємну ненависть. 

Ця ненависть не тільки зруйнувала дві долі — вона поступово почала отруювати весь простір навколо. Сусідів, родичів, дітей. Вона стала частиною повсякденного життя, частиною атмосфери села. 

Але ця ворожнеча стає фоном для нової любовної історії — між їхніми дітьми, Остапом та Орисею. Тут авторка вибудовує сюжет за принципом повторення та трансформації: історія батьківського кохання, що ніби віддзеркалюється у долях дітей, але отримує шанс на інший фінал.

Кохання Остапа й Орисі виглядає щирим, природним і навіть світлим. Але майже від самого початку воно опиняється під тиском чужих образ, чужих прокльонів і чужих рішень. Саме тут історія набуває справжньої глибини. Бо роман Ірини Бібік — це не тільки історія любові. Це історія про те, як діти змушені жити серед наслідків рішень, які приймали інші задовго до них.

І тут виникає одне з найважливіших питань цього твору: чи справді діти відповідають за гріхи своїх батьків? Чи, можливо, справа не в відповідальності, а в тому, що кожне нове покоління змушене розгрібати наслідки чужих помилок?

Особливо сильними є лінії, пов’язані з людською заздрістю, жадобою та образами. Персонажі Василя й Варвари показують, як легко людина може дозволити темним почуттям керувати своїм життям.

Але не менш важливим є інший пласт роману — народні вірування й магічні практики. Зілля, заговори, віра у відьомство. Ці елементи не виглядають декоративними. Вони органічно вписані у світ, у якому живуть герої. Бо іноді саме бажання допомогти за допомогою цих практик обертається трагедією.

Читаючи роман, поступово починаєш відчувати, що вся історія підпорядковується певному внутрішньому принципу. Наче світ, змальований авторкою, прагне до якоїсь рівноваги. Ненависть породжує любов. Прокльони викликають самопожертву. Руйнування змушує людей шукати спосіб відновлення.

Найсильнішим проявом цього принципу стає вчинок Маланки. Колись саме її прокльони стали частиною тієї сили, що десятиліттями руйнувала життя родин. Але згодом вона здійснює один із найжертовніших вчинків у всій історії — віддає власну дитину, щоб врятувати невістку Орисю від горя і смерті.

Цей момент вражає своєю глибиною. Це не лише драматичний сюжетний поворот. Це акт покути. Ніби спроба переписати історію, яку колись було зруйновано власними словами.

І тут проглядається дуже давній і потужний архетип — архетип жертви та спокути, який зустрічається в міфах, Біблії, античних трагедіях і взагалі в багатьох великих історіях. І в романі Ірини Бібік він проявляється майже непомітно, але дуже сильно.

Суть цього архетипу в тому, що зло, запущене в світ, не зникає саме по собі. Воно залишає слід, який переходить від людини до людини, від покоління до покоління. І рано чи пізно хтось мусить заплатити за нього — навіть якщо ця людина не була винна.

Тож коли Маланка віддає свою дитину Орисі, вона фактично робить те, що в багатьох культурах вважається найвищою жертвою. Вона відмовляється від власного материнства, щоб врятувати іншу людину. Це дуже сильний символічний жест. Він ніби говорить: якщо колись мої слова принесли у світ біль, то тепер я віддам щось найдорожче, щоб цей біль зупинити.

У цьому сенсі її вчинок — не лише драматичний сюжетний поворот. Це акт очищення. Майже ритуал. Маланка ніби бере на себе частину того старого прокляття і намагається розірвати його через жертву.

Але життя в романі не стає простішим навіть після цієї жертви. Остап змушений жити з важкою правдою: дитина, яку він має виховувати як власну, насправді є його братом. Ця таємниця розриває його зсередини. І саме цього моменту й дочекалася  Варвара — персонаж, що уособлює інший бік людських пристрастей.

Варвара одночасно й суперниця й антагоніст. Але більше — образ одержимості. Її почуття не мають нічого спільного з любов’ю. Це бажання володіти. Забрати людину, навіть якщо для цього доведеться зламати чужу волю. Магія, до якої вона вдається, лише підсилює цю рису. Вона не зачаровує — вона підкорює.

І саме тут магічний пласт роману починає виглядати особливо символічним. Прокльони, заговори, зілля — тут не прості елементи фольклору. Вони стають образом людських пристрастей. Гніву, заздрості, страху, бажання контролювати долю інших.

У цьому світі магія не сама по собі. Вона відображає те, що люди роблять одне з одним словами, емоціями і вчинками.