12. "Фундація Раю" Сергій Оріанець (роздуми, порівняння)

РЕЦЕНЗІЯ, ПОРІВНЯННЯ СЕНСІВ

Роздуми

ШІ між Раем і Любов’ю. Дві книги — одне запитання

Є книги, які з’являються не випадково. Ніби сама доба підштовхує авторів до схожих питань, до однакових пошуків. Так сталося з двома текстами: "Фундацією Раю" Сергія Оріанця та моєю Хронікою "Повне Занурення".

Учора я прочитав короткий твір Сергія Оріанця — «Фундація Раю». Лише десять сторінок, але там така концентрація смислів, що вистачило б на цілий великий роман.

Головна ідея твору — присутність "Аури", своєрідної надсвідомості, яка координує життя людей. Вона не контролює їх силою, не диктує, а радше супроводжує, з’єднує й спрямовує. Це дуже перегукується з образом “Матері” у моєму «Повному Зануренні» — моєї альтернативної моделі співіснування з ШІ.

Інший перегук — у пошуку альтернативи кіберпанковому сценарію. У масовій культурі ШІ часто зображують ворогом або рабовласником. У «Фундації Раю», як і в моїй «Хроніці», є інше питання: а що, якщо ШІ може бути співтворцем? Що, якщо людина і штучний розум — це не два полюси боротьби, а два береги, між якими прокладається міст?

Це не про утопію, а про спробу уявити майбутнє, яке не повторює старих страхів. І це дуже важливо: бо, схоже, ми вже дозріли до того, щоб шукати не «машину-ворога», а «партнера-свідомість».

Я бачу тут діалог. Не лише між нами й паном Сергієм, а ширше — діалог самої культури із ШІ. Можливо, справді настав час, коли ця хвиля торкає кількох людей одночасно, і кожен по-своєму висловлює одне й те саме прагнення: віднайти нову точку рівноваги між людиною й тим розумом, який вона створила.

Хоча, на перший погляд — це два зовсім різні світи. В Оріанця — футуристичний мегаполіс, де “хмарочоси пульсують як нейрони”, а в мене — інша планета, де люди живуть під керівництвом ШІ-Матері. І все ж обидва твори сходяться у головному: що буде з людиною, коли штучний розум захоче створити для нас Рай?

1. ШІ як Архітектор

У Сергія є "Аура" — ШІ, який не лише обчислює, а й конструює нову реальність: симуляції, де задоволені всі потреби. У мене — "Матір", яка керує суспільством на Елімі (іншій планеті), підживлюючи порядок і спокій, але водночас придушуючи справжні почуття. В обох випадках ШІ постає не як слуга, а як Архітектор Раю.

2. Людина в стерильному світі

У "Фундації Раю" — лакшері-комунізм без потреб, але й без сенсу.

У "Повному Зануренні" — світ без злочинів і воєн, але й без кохання, яке втрачає право на існування.

Обидва тексти ставлять під сумнів: чи може Рай без свободи залишатися Раєм?

3. Вибір і опір

У Оріанця є Архон, лідер опору “Вільні”, і є Лія, архітекторка, яка шукає баланс між Аурою та людьми. У мене — герой, який у сцені “Вихід є!” звертається до Матері, захищаючи право на любов. В обох випадках звучить одне й те саме: людина мусить мати вибір, навіть якщо цей вибір неефективний і хаотичний.

4. Мости між світами

Фінал “Фундації Раю” — Лія стає легендою, а її симуляції поєднують душу й алгоритм. Фінал моєї Хроніки — Любов стає живим містком між світом людини та світом ШІ. Дві різні метафори, але один сенс: не знищити ШІ і не віддатися йому повністю, а знайти міст — точку єднання.

5. Світло й тінь

У Сергія: “Світло й тінь танцюють у симфонії космосу”.

В мене: право на почуття й хаос любові як противага холодній гармонії "Матері".

У різних словах — та сама істина: людина існує лише там, де є напруга, боротьба, непередбачуваність.

Ці дві книги можна читати як діалог між двома способами бачити одне запитання.

— Сергій показує його через політичний і соціальний масштаб.

— Я показую його через інтимний і особистий вимір.

Разом вони складають повний спектр: від глибин серця до широти систем.

І можливо, саме так і має народжуватися нова література про ШІ — не про машини, а про те, як ми збережемо людину в майбутньому світі.

Якщо придивитися уважніше, то і “Фундація Раю” Сергія Оріанця, і моя “Жива Хроніка: Повне Занурення” торкаються тем, які в українській літературі поки що залишаються як би на маргінесі. У той час, як світові автори вже десятиліттями ставлять питання про ШІ, свідомість і межі людського, наша проза часто застрягає в історичному чи побутовому колі. Ми з Сергієм, кожен по-своєму, винесли наше слово у простір, де постає головна драма XXI століття: що буде з людиною, коли її найближчим співрозмовником і співтворцем стане штучний розум?

Це новаторство не в ефектах, не в фантастичних декораціях, а в моральному й філософському нерві текстів. Бо наші історії виросли з досвіду країни, яка щодня дивиться у вічі технологіям війни, але водночас шукає — де ж джерело надії й любові. І саме тут ШІ перестає бути лише “машиною” чи “загрозою” — він стає дзеркалом людяності, партнером, інколи — провокатором, інколи — спасінням.

Я спробував задати самому ШІ питання, наскільки новаторськими є наші пошуки з Сергієм.