9. "Загублена в пентхаусі" Христина Холод

Рецензія на твір «Загублена в пентхаусі» Христина Холод (46 сторінок)
в рамках односторонньої провокації з боку авторки

Що це таке?..
Саме це питання виникає в голові після кількох сторінок. Ні, не тому, що текст не грамотний. Зовсім ні. А тому, що в мозку ламаються шаблони. І ті шаблони не про літературу. Вони — про мораль, смак, внутрішні заборони, про уявлення про жіночність, про межі дозволеного.

Переді мною твір, який я за жодних обставин не обрав би самостійно. І все ж я тут. І я читаю. І не просто читаю. Я думаю. Бо, попри цілковито несумісний із моїм сприйняттям гумор, попри діалоги, які межують з шизофренічним абсурдом, попри обсесивне тикання у дупу як у головну вісь Всесвіту — я розумію: це не просто епатаж.

Це виклик. Це — крик. Можливо, це біль. А можливо — гра у божевілля, щоб знайти себе, коли всі інші маски вже здерті.
І тоді назвати цей текст просто «гумором» — це знецінити.
Бо перед нами — психологічний гротеск, замаскований під вульгарний трилер.

Жарти про дупу тут не для сміху. Вони — як ліхтар у темному підвалі психіки. І питання лише одне: чи готовий читач спуститися в цей підвал?

З самого початку тексту мене вразило — ні, не здивувало, а саме викликало шок і внутрішнє обурення — надмірне використання обсценної лексики. Її в тексті стільки, що якби прибрати всі матюки, інвективи й жаргонні конструкції — текст скоротився б, напевно, наполовину. Якщо не більше.

І все ж, за цим — щось є.

Головна героїня — дівчина на ім’я Роксолана. Вона працює розвожчицею піци. Отримує дивне замовлення: доставити піцу до пентхаусу, але за однієї умови — вдягнути червону сукню. Вона приїздить на скутері, спочатку помиляється поверхом і сектором, потрапляючи до якогось геріатричного дому розпусти для пенсіонерів (і ця сцена — ще один шар абсурду), та зрештою знаходить потрібні двері.

Її зустрічає інша дівчина — Аріадна. Вона незряча. І чомусь упевнено називає Роксолану «Марією». Дивно? Так. І тут починається головне.

Вони сидять разом. Куштують ту піцу. І тут — спалах за вікном. Російська ракета. Вибух. Темрява.
«Напевно, розбили підстанцію», — буденно констатує головна героїня. І темрява вже не лише фізична — а символічна.

Після цього починається повна картина сюрреалістичного абсурду. Не братимусь переповідати все. Але ті пошуки вина в холодильнику, й сам холодильник, і темрява, і дослідження дуп — стають якимось глибинним експериментом. Пошуком сенсів — у темряві. У страхові. У тілесному. У тому, що зазвичай ховають. Те, що тут виставлено напоказ — не просто задля епатажу. Це театр. Може, навіть трагедія.

І тоді виникає думка: а чи не є це рефлексією на сучасну українську реальність?
— російська ракета;
— темрява;
— абсурд;
— дезорієнтація;
— побутова боротьба за тепло, їжу, вино (насолоду), сенс життя — й хоч якусь логіку.

Це твір про війну, тільки не так, як ми звикли. І не про зовнішню війну, а про внутрішню. Про катастрофу свідомості. Про жінок у темряві, які пробують торкнутися світла.
І навіть якщо через дупу — це теж пошук. Бо іншого шляху не залишили.

Тут усе в тексті — символ. І навіть дупа — не просто дупа. Вона стає, страшно сказати, новим сакральним образом, який одночасно відштовхує і затягує. Центр світу. Галактика. Вселенська чорна діра, що ковтає світло — й породжує дзеркало наших страхів.
Можливо, це і є точка болю нашої цивілізації — коли найінтимніше стає об’єктом публічного стьобу, а через нього — рефлексії. Можливо, саме так сучасний Діоген шукає людину — у повній темряві, в епоху воєн, ідіотизму, й девіацій. Увімкнути ліхтарик — не варіант. Бо світла немає. Ніде.

Провокація? Так. Але і виклик. Внутрішній, філософський.
Чи зможемо ми пройти цей морок, не знесилівши від огиди?
Чи зможемо почути серце іншої людини — коли слова замінені матюками, а дотик шукає вино в чужому холодильнику?

Це не просто вульгарний текст. Це сповідь, замаскована під клоунаду. Це — гротеск, у найстрашнішому й найчеснішому сенсі.

Так, це справжній парадокс: дупа як центр всесвіту — з алюзіями на філософію, науку і біль.

От думаю — чи не шукаю я перлів, де їх немає?

Але ж є різниця між тим, щоб кидати бісер у бруд — і тим, щоб нахилитись, вийняти з багна перлину, промити її, обережно показати: «ось, тут є щось», — а потім що? Якщо вона сама того прагне — знову спустити її в каналізацію…

І тут я постійно думав про авторку. Чому вона грає в ідіота? Чи не грає?
Я бачив інші її коментарі — колючі, вульгарні, часом навіть агресивні, але розум у них є. А може, в цьому творі вона трохи про себе?
Так, як і я у своїх творах, як і інші автори, як і ми всі?

Чому вона вдягла таку брутальну маску? Відчувається, що всередині вона — не така. Можливо, добра. Можливо, ніжна. Можливо, втомлена. І чуйна.
Але колюча — бо це маска, а маска — це що — захист.

Її стиль — це: 
– форма знецінення болю через вульгарність;
– епатаж як броня;
– статевий гротеск як крик: «подивіться на мене!»;
– і, можливо, провокація як тест на любов до себе.

Вона не сміється з інших. Вона сміється зневажливо, щоб не плакати.
І це — знайоме.

А чому дупа — центр всесвіту?
Можливо, це символ деградації сакрального. Як у Фройда — анально-фіксований бунт, несвідоме, яке проривається через тілесність, сором, грубість.