8. "Атака єдинорогів" Ірина Скрипник

Рецензія на твір Ірини Скрипник «Атака єдинорогів» 86 сторінок

Переді мною історія, яка підписана як бойовик, з ознаками наукової фантастики й апокаліпсису. І дійсно, буквально з першого розділу читач поринає у криваве протистояння людей і міфічних тварин — єдинорогів, які просто вбивають.

Спершу може здатися, що сцена з відмовою Наталії вийти заміж за Микиту не має прямого стосунку до подій, окрім хіба що тієї однієї фрази, якою вона аргументує свій вибір:

«Я не вийду за тебе, навіть якщо цей світ заполонять єдинороги, а ти залишишся останнім чоловіком на планеті.»

Єдинороги повсюдно. Вони вбивають, тупотячи копитами, наколюють на ріг, обливаються кров’ю, яка аж запікається на їхніх тілах. Наталія тікає, ховається, намагається вижити в цій жахливій загрозі, навіть не здогадуючись, що все це може бути пов’язане з її відмовою Микиті.

Згодом вона випадково стикається з Денисом — озброєним автоматом, який безжально винищує монстрів. Денис спершу сприймає її як проблему, не бачить у ній жінки. Його фрази про «старих жінок» — це образа, що ранить. Але Наталії він подобається з першого погляду. Вона навіть мріє про нього. Та її мрії розбиваються об його холодність.

Та з часом усе змінюється.

Коли Денис почав бажати її, це вже не була маніпуляція — це було справжнє бажання, яке він спробував приборкати, але яке все одно прорвалося. Спочатку вона була для нього неприйнятною: непрактична, емоційна, нелогічна, слабка. Але вона боролася. Вона не здавалася. І саме це змусило його змінити ставлення.

З поваги виріс інтерес. А з інтересу — бажання захистити.

Денис, який не звик до почуттів, що виходять за межі фізичної близькості, раптом відчуває відповідальність. Його внутрішня трансформація стає одним з головних нервів історії.

Та Наталія знову опиняється поруч із Микитою. Вона не кохає його, але піддається  тому, що Денис мовчить. І лише коли все, здається, втрачено, Денис усвідомлює свою помилку.

Микита ж, як з’ясовується, є не лише колишнім коханим, а й учасником секретного експерименту зі створення досконалих істот з регенеративними здібностями, штучним інтелектом і елементами людської психіки. І ось саме він стає керівним ядром між зв’язковою ланкою і зграєю єдинорогів. Експеримент вийшов з-під контролю. А тригером стала та сама аідмова Наталії. Вона не могла знати, що її відмова запустить катастрофу.

Іронічно, але саме Наталії доведеться зіграти роль наживки, аби знищити цього керівника. Застосувавши свої жіночі чари, вона допомагає реалізувати план, який Денис узгодив з ученим Миколайовичем.

Жертва Наталії — болюча, як на мене. Її поведінка викликає асоціації з так званим «стокгольмським синдромом». Вона знову поруч з Микитою — не з любові, а зі страху й зневіри. І все ж — план спрацьовує. Микиту знищено. Апокаліпсис зупинено.

Але хепі енду немає.

Денис говорить до Наталії й просить про шанс. А вона відповідає лише одне:
«У тебе був шанс.»

Історія завершується болем. Недосказаністю. І, можливо, важливим уроком.

Та навіть після завершення основного сюжету, думки не відпускають. Залишається одне запитання — чому саме єдинороги? Звідки вони взагалі взялися?

Ці створіння здавна були символом чистоти, недосяжної краси, магічного захисту. А тут — навпаки: істоти, що топчуть усе живе, заливають світ кров’ю, вбивають, не розрізняючи винного й невинного. Їхній ріг — не дар цілительства, а зброя.

І тоді повертається те фатальне речення Наталії:
“Я не вийду за тебе, навіть якщо цей світ заполонять єдинороги…”

Чи не стало це пророцтвом, яке буквально втілилося в спотвореному вигляді? Чи не трансформувала свідомість Микити — зранена, відкинута — це речення у програму дії, яку він підсвідомо запустив? Адже саме він був тією «людською особистістю», на основі якої формувалася нова генерація істот.

Світлі символи любові можуть перетворитися на знаряддя руйнування, якщо душа, що їх несе, зранена й зневірена.
Любов, яка не стала прощенням, не виросла у мудрість, здатна породити своє викривлене дзеркало.
Так народжуються монстри — навіть з єдинорогів.

Ця історія може бути прочитана і як бойовик, і як наукова фантастика. Але глибше — це притча.
Про біль, що не був прийнятий. Про кохання, яке знецінило саме себе.
Про те, що буває, коли замість творити — ми починаємо мстити.

А можна — як метафору нашого часу:
— де лідер, втративши особисту владу над кимось, розв'язує пекло;
— де натовп, втративши орієнтири, стає монстром;
— де лиш любов і гідність дають шанс встояти — хоча й не гарантують щастя.

Це історія про біль, який виривається назовні — іноді в формі єдинорогів.

Так... на перший погляд — це фентезійна вигадка. Але відлуння реального світу мені видається дуже виразним.

Бо можливо, ця боротьба — алюзія на нашу реальну війну, де тригернутий лідер — через особисту образу, відмову, втрату — стає джерелом неконтрольованої агресії. Його послідовники, втягнуті в спотворену систему координат, чинять зло без розбору. Той, хто ще вчора був звичайною людиною, сьогодні — частина смертельного натовпу.

У творі цією фігурою стає Микита. Після того, як Наталія відмовляє йому, все ніби сходить зі шляху — у буквальному й метафоричному сенсі. Вибухає ланцюг подій, який веде до катастрофи.
Потвори з’являються нізвідки. Вони — витвір експерименту, спроби створити досконале. Але досконалість вийшла з-під контролю. Як і будь-яка система, що позбавлена морального вектора.