Рецензія на книгу Оксани Павелко “Хто Вона насправді" 159 сторінок.
Цей твір захоплює з перших сторінок — і не відпускає до самого фіналу. У ньому багато фантастики, технологій, інопланетного антуражу, капсул і чіпів, таємниць і погонь… Це твір із категорії тих, що починаєш читати — і вже не зупиняєшся. Не лише тому, що кожна сторінка тримає напругою, а тому, що десь всередині розгортається особлива подорож: з села — у космос, з дитинства — в дорослість, з невідомості — до самоусвідомлення.
Фантастика у романі, як на мене — лише форма. Суть — людяність!
"Хто вона насправді" — це фантазійний політ над межами можливого.
Книга Оксани Павелко кидає читача у справжній вир подій, де українська дівчина з провінції виявляється ключем до міжзоряної цивілізації. Авторці вдалося поєднати звичайний побут, юнацьку тендітність, міжгалактичні технології, і навіть теми ідентичності, особистої сили, відповідальності за свою трансформацію.
Дівчина з села Марина, випадково потрапивши на інопланетний корабель, проходить шлях — не стільки фізичний, як внутрішній. Її трансформація — не лише на рівні ДНК. Вона починає відчувати себе новою, і водночас ще ближчою до того, чим є людина. Її нові можливості — це і благословення, і випробування водночас.
Авторка тонко показала психологічний конфлікт у родині: батько — суворий і насторожений, реагує з підозрою на зміни доньки. Мачуха ж — навпаки, ніжна, майже материнська, готова повірити серцем. І це надзвичайно щиро — показати саме таку не стереотипну роль.
Стосунки Марини з Мікасом (Максом) спочатку здавалося б — фікція, вигадка для прикриття, але згодом стають пробудженням почуттів, що виросли у повноцінне кохання. І хоча мотив "обраної" вже знайомий для такого жанру, у Павелко він реалізується дуже по-людськи. Тут це кохання — не тільки на рівні тіл, а й на рівні душ. Мікас, як представник іншої цивілізації, прямо каже їй: — Відкрий душу, щоб відчути, як ми відчуваємо. Це не просто красива репліка. Це — суть. Їхня любов — не інстинкт, не обставина. Вона вибрана. І саме тому — сильна.
Щодо інтимних сцен: перша — органічна, інтимна в доброму сенсі слова. Друга — можливо, зайва. Мені навіть видалася — кумедною. Я щиро засміявся. Хоча, з огляду на їхню досконалу природу, це можна сприймати як частину міжвидової взаємності. Все ж, тут — на розсуд читача.
Не можна оминути гострий поворот сюжету, де дівчину викрадають спецслужби. Цей епізод додав книзі напруги, реальності й глибини. Особливо вражає частина з “астральною втечею” й переміщенням у тіло бойового андроїда. Це був момент кульмінації — де читач опиняється буквально "за межею" звичного уявлення про людину, тіло, душу й техніку. Цей епізод мені здався глибоко метафоричним. Можливо, навіть якщо це й не було наміром. Повернення в тіло після такої трансформації — це віднайдення себе, навіть якщо частина тебе тепер знає, що здатна вже на багато більше.
Особливо хочу відзначити – сміливість сюжету загалом; – неочікуване поєднання любовної історії, гумору, фантастики й навіть геополітики; – фінал, який не просто закриває сюжет, а дає надію — родина разом, політ у новий світ, і новий шанс.
Фінальна частина книги вразила силою. Особливо — епізод із відплатою. Я сприйняв цю сцену як символічний акт справедливості. І як читач, і як українець, не міг не побачити в образі Марини — втілення помсти й правди, яку нам усім так бракує у реальному світі. Це — художній жест, який викликає не ненависть, а гідність.
Я, якраз окремо хочу відзначити сміливість авторки у змалюванні конфлікту, який виходить за межі фантастики — і торкається нашої реальності. Сцена, де героїня, отримавши нову тілесну оболонку, повертається до Криму й знищує тих, хто катував її — російських спецслужбістів, виглядає не просто як сюжетний поворот, а як сигнал з глибини болю та гідності.
Можливо, саме в цьому моменті — прихована тиха сатисфакція, або навіть мрія про справедливу відплату, яку хотілося б побачити у реальному світі. Адже нині, коли нелюдяність і тортури стали ознакою тієї сторони, цей художній жест — наче символ внутрішньої відплати, якої чекає кожна душа, що пам’ятає... Марина — не лише дівчина з українського села, яка потрапила на зореліт. Вона — метафора сили. Сили, яка не мовчить. І не пробачає зла.
Але особливе зворушення в мені викликала сцена прощання Марини з домом. Її погляд на рідне село, дерева, кожен краєвид — це не просто сцена. Це — гімн дому. Вона намагається запам’ятати все: повітря, небо, простори. Те, що було звичайним — стає святим, бо з ним доведеться попрощатися.
Ця мить — одна з найсильніших у книзі, як на мене. Бо саме вона показує: хай які ми стаємо — оновленими, трансформованими, іншими — серце залишається з місцем, яке нас сформувало.
Ця книга має багато рівнів. Для когось — це космічна пригода, фантастичний зліт у інші світи. Для когось — любовна історія між землянкою та прибульцем. А для мене — це передусім історія про людяність. Про прості, щирі, справжні відносини, які не вимагають технологій чи зорельотів.
Це твір, який варто прочитати — щоб згадати: кохання, навіть між світами, не вимагає доказів. Воно просто є.
Для мене це історія не стільки про прибульців, а про людей. Про любов, підтримку, вірність, і про найпростіші речі, яких так часто бракує в нашій реальності.
Я щиро вражений образом батьків — Василя Івановича та Алли Андріївни. Авторка зобразила рідкісний тип — мачуху, яка є по-справжньому матір’ю, ніжною, турботливою, живою. І батька — суворого, але чесного й щирого. Їхнє сприйняття подій — жива людська реакція, не прикрашена.