"Таємниця планети Неріад!" Ромула Шерідана

Дисклеймер

Читання — штука суб’єктивна

Книга «Таємниця планети Неріад» Ромула Шерідана прочитана мною в рамках Марафону від Тетяни Гищак.

Жанр: любовна фантастика.

Кількість сторінок: 44.

Структура: передмова, 5 розділів та епілог.

Сюжет

«Подружжя науковців з Еліми — астрофізик-дослідник гравітаційних збурень Роман Солаар та екзоботанік Люба Елійська, фахівчиня з адаптивної рослинності в екстремальних космічних середовищах — прибувають на Неріад», щоб «дослідити вплив гравітаційних бур і хвиль на мікрофлору, штучно виведену на Елімі». А з ними — їхній вірний помічник ШІ, наділений гострим почуттям гумору. На дослідження їм відведено десять днів, але оскільки після весілля минуло всього-на-всього кілька днів, молоде подружжя не тільки досліджує планету, а й файно проводить медовий місяць: молодята переважно їдять, донесхочу насолоджуючись товариством одне одного. А Неріад все шепоче та кличе до себе…

Неріад — це планета океанів, яка приховує в собі таємницю. Там «дослідники вже не раз фіксували аномалії гравітації, незрозумілі імпульси й майже міфічні відлуння часу».

Елім — третя заселена людством планета.

Одного разу Роман, досліджуючи планету, забрів до печери, знайшов дивне джерело води й... відключився. В печері він пробув, як йому здалося, годину, але насправді мало не доба минула. Протягом цього часу він бачив видіння (дивні та незбагненні), пов’язані з Любою. Потім, пізніше, він відвідав цю загадкову печеру разом із Любою — і вони знову перенеслися думками чортзна-куди, цього разу аж на шість днів. В них були спільні видіння, які розкрили їм правду, але яку?

Прочитайте й спробуйте дізнатися, бо я, зізнатися, не второпала, хоча перечитувала двічі.

Плюси

✍Об’єм книги. Невелика історія, яка ідеально вписується для платформи.

✍Зовнішнє оформлення. Всі тире на місці, є відступи між невеликими абзацами. Чисто візуально текст легко сприймається.

✍Ілюстрації, які пасують історії.

Мінуси

Зазвичай така кількість букнетівських сторінок мною прочитується за день-два, але не цього разу. Читала твір декілька місяців, заледве продираючись крізь текст та намагаючись віднайти сюжет через розлогі описи ШІ. Авжеж, я не можу стверджувати, що весь текст писав ШІ, але задіяний він тут був явно. На перший погляд, речення в нього виходять гарні, з метафорами та майже без помилок. Одначе якщо вдуматися над змістом, то мозок починає плавитися, а голова — боліти (без перебільшення). Наприклад:

Печера ковтнула їхню присутність — мов пам’ять, що давно чекала бути згаданою.

Темрява була тиха, майже оксамитова, поглинала світло, а не відбивала його. Вода плескала по кістках кам’яного тіла планети, ніби щось шепотіло собі всередині.

Її очі були розплющені, але розфокусовані, ніби світ — ще не вартий сприйняття. Тіло лежало, як тінь від самої себе.

Позаду залишалася планета, де їхнє кохання пройшло випробування не стихіями, а глибинами їхніх душ.

Не секрет, що я обожнюю образність й дуже ціную, коли автори не бояться бавитися зі словом, але тут щось пішло не так. Що занадто — того свині не їдять, розумієте? Надмір метафор ускладнює читання, а тим паче, коли вони, ці метафори, хитромудро закручені, що постійно задаєшся питанням: а як це?

Про те, як мислить ШІ, можна прочитати тут:

"Жива хроніка – на перетині світів." Рецензія Тетяни Гищак

Також заслуговує уваги ця рецензія

"Як ми з ШІ рецензували книгу" Єви Ромік

Діалоги. Доволі часто я ловила себе на думці, що вони якісь штучні та неприродні. «Люди так не говорять!» — волала я. Щоб не бути голослівною, ось приклад: