"Сталевий голод" Павло Книжнов

Дисклеймер

Читання ― штука суб’єктивна.

"Сталевий голод" належить до фантастики (хоча я б віднесла до наукової фантастики, так було б конкретніше) з елементами постапокаліпсису та кіберпанку. У романі 217 сторінок та 20 розділів, які ще й найменовані. Для тих, хто любить залипати на Зміст перед та під час читання книги це величезний плюс.

Сюжет

Автор поступово вводить читача в книжковий світ, не вивалюючи при цьому тонну світоустрою на голову. Через це книга читається дуже легко. Але є декілька «але», про які трохи пізніше. А зараз сюжет.

Події у «Сталевому голоді» відбуваються в недалекому майбутньому. Перед нами 2050 рік, де людству живеться несолодко: радіаційні викиди, пилові бурі, роботи присвоюють собі статус «людина». Ба більше, світом править ШІ Віктор ― такий собі Старший Брат з антиутопії «1984» Джорджа Орвелла. ШІ Віктор намагається контролювати всі сфери людського життя, впроваджуючи різні заборони: лаятися не можна, застарілі слова використовувати теж, цигарки табу, а разом з ними звичайні голки для вишивання. Це ще квіточки, адже ШІ Віктор планує заборонити людям коханням займатися! А всі, хто йдуть проти «Старшого Брата», відправляються до гетто.

«Це підступи ШІ Віти, точно. Глобальна Рада Корпорацій цього б не допустила. Вона завжди піклується про власних громадян».

Раз ми вже заговорили про ШІ Віту, то це «нелегальна локальна мережа з піратським програмним забезпеченням». Подейкують, що вона намагається зламати ШІ Віктора. Але чи дійсно це так?

Головним персонажем роману є рядовий лейтенант Бер-540 ― звичайний чолов’яга, не герой якийсь там. (Це не претензія. Не всім же бути героями.) Його батьки загинули в автокатастрофі, коли він був ще малим. Виховувала Бера-540 бабуся.

До речі, бабуся ― це найкращий персонаж у цій книзі. З нею відчуваєш конект, ніби це твоя рідна бабуся сидить у візку й намагається тебе по-доброму напучувати. А ще вона… геймер! І це дуже небезпечне хобі, адже воно «пенсіонерів до смерті доводить»: граючи, пенсіонери втікають від реальності й забувають, що їм, на відміну від роботів, їсти щось треба та пити.

Отже, книга починається з того моменту, як Бер-540 знаходить підозрілу дівчину Ікс-3000 з обнуленим чіпом даних. Ікс-3000 як персонаж мені сподобалася: відразу здалася сильною героїнею, та ще й гострим слівцем може кинутися. Шкода, що вона була лише в перших 4-х розділах… І мелькнула тільки під фінал. Дуже шкода…  

У той же час зник експериментальний зразок із Медичної Корпорації МКСП. Хто його знайде, отримає мільйон кредитів. І це шанс для нашого рядового отримати розкішне життя. Чи використає він його?

Попри те, що ідея в книзі доволі цікава, на жаль, мене спіткало розчарування.

Пункт 1. Текст містить незначні помилки, на які я, як читач, готова закрити очі. Наприклад, а) авторові варто звернути увагу на оформлення прямої мови; б) «…ви не маєте права мене не поневолювати» (Розділ 15) ― так не поневолювати, чи поневолювати? Одне "не" зайве.

Але пробачити те, що «еспресо» перетворилося в «есперсо» (Розділ 6), я ну ніяк не можу.

Пункт 2. Часом було складно «в’їхати», у якому часопросторі ми знаходимося. Банально через те, що перехід між сценами занадто різкий. Не вистачало буквально декілька фраз, які могли б ввести читача в курс справи.

Пункт 3. Описи. *тяжкий видих*.

Знаєте, коли читачі кажуть щось на кшталт «я так не люблю описи, це так нудно й бла-бла-бла», це не означає, що їх потрібно уникати. Описи необхідні історії для того, щоб якраз ввести в курс справи, щоб читач зміг уявити місце дії і, зрештою, світ. Але… навіщо нам щось описувати, коли ШІ може згенерувати картинку, правда ж? І мене така тенденція лякає.

Я книгу читаю, а не мангу!

Наприклад, коли сказано, що в нас є робот (гуманоїд, андроїд не важливо), як я уявляю робота:

Однак замість опису в нас картинка з роботом, який виглядає достоту як людина! Не сперечаюсь, ШІ постарався (оплески йому). Але чому це не описати? Для того ж і існують букви, які складаються в слова, а слова ― в речення та абзаци.

У мене, як у читача, виникло враження, що авторові було лінь прописувати власний світ, де розігнатися, власне, є куди. А це поганий сигнал. Через це текст місцями провисав і виглядав сумбурно.

Ремарка: описи, хоч і мізер, але були.

Мій улюблений розділ у всьому романі 11, де моє серденько аж підскакувало від радости через фантастичні описи. Мені навіть на мить здалося, що цей розділ писала інша людина. Я вже було думала, потираючи лапки: «Ну, нарешті автор розписався!» Ех, як же я помилялася...