Рецензія на роман Тетяни Гищак “Країна рожевих мрій”

Сьогодні в рамках МАРАФОНУ рецензую новий роман Тетяни Гищак КРАЇНА РОЖЕВИХ МРІЙ. Це не перший твір Тетяни який я читаю. Оскільки попередні викликали виключно позитивне враження, взялася я за нього з особливою зацікавленістю. Скажу відразу: не розчарувалася. Навіть більше. Попри те, що твір потребує вичитки, я знайшла його найкращим з усіх, прочитаних раніше. Можливо тому, що він є найбільш актуальним на даний момент.

Отже, про що книга?

Все почалося, коли “геніальному російському вченому” Борису Штуцеру спало на думку покращити генотип людини за допомогою генів рибок гуппі. Ідею підхопили у ФСБ і створили “умільцю” відповідні умови для роботи. Результат замовників порадував. Через деякий час в розпорядженні ФСБ опинилася армія генномодифікованих істот: сильних, майже не вразливих до куль, не чутливих до холоду і радіації, з чіткою ієрархією і всеосяжною ненавистю до людей, та ще й зі здатністю дорослішати в п’ять разів швидше ніж людина. За допомогою броненосців здійснилася найсолодша мрія ФСБ — відбулася ядерна війна результатом якої стало встановлення на Європейському континенті нової імперії. І нехай очолив її лускатий імператор, без ФСБ йому нікуди було подітися. Адже саме представники цієї організації забезпечували розмноження універсальних солдат, оскільки власної репродуктивної функції ті не мали. 

В романі тісно переплітаються дві сюжетні лінії — історія невеликої громади, що мешкає в бункері поблизу колишнього підприємства “Артемсіль” і ФСБешника Івана Івановича Куропаткіна, куратора “Країни рожевих мрій” — інкубатора для виведення лускатих. 

Бункерні складають клан, де є і старі, і малі, і люди, здатні тримати в руках зброю. Вони не бажають підкорятися системі і намагаються з нею боротися, керуючись власними можливостями і розумінням. А от Іван Іванович страждає від геморою, влаштовує облави на молодих жінок і, за допомогою тортур і пропаганди, примушує їх підписувати контракти на виношування лускатого воїнства. 

Одного дня Олеся, молода жінка із бункерних потрапляє в облаву і зникає. Її наполегливо шукають і знаходять під час нальоту на “Країну рожевих мрій”. Жінку вдається звільнити, ось тільки вона виявляється вагітною. І перед громадою постає питання: що робити з новонародженим? По логіці війни його необхідно вбити, але це ж дитина, яка зовні нічим не відрізняється від звичайної! І тоді з’являється рішення, яке підтримують усі члени громади — виростити генномодифіковане дитя як справжню людину. Відтоді і починається найцікавіше. 

Героїв в книзі багато і всім автор дає вичерпну характеристику. Інколи кількома словами, а інших ми бачимо у дії. Багато уваги в книзі приділяється Яні — сироті-підлітку, що зростає і виховується серед бункерних, та її антагоністу — Куропаткіну, який обрав головним ворогом у житті саме цю дитину. Однак жодного з них я не назвала б справжнім головним героєм. На мою думку, головний герой у цьому романі — громада бункерних, яка побудована за моделлю дружної людської сім’ї. 

Тут є “мама Оксана”, яка не має власних дітей, але турбується про всю малечу громади, від п’ятнадцятирічної Яни до новонародженого Мойсея. 

“Татко Влад”, командир, який нікому з шести дітей не є біологічним батьком, але саме так вони його сприймають. Бо хто ж інакше прийде на допомогу, як не він? Влад “не лізе вперед, але коли стає реально погано, всі дивляться на нього”. “Немає нікого більш надійного, ніж наш командир”, — каже про нього Вугор. 

“Старші брати” Вугор і Рома — теж люди на яких можна покластися.

Дві “бабусі” — Марківна і Петрівна — втілення мудрості і турботи. Вони слідкують за тим, щоб ніхто у “сім’ї” не залишився голодним. Їхня думка стає вирішальним фактором в долі маленького Мойсея. 

Ще в клані є “тітонька” Рена — командир штурмового загону, “скажена і гостра на язика” колишня журналістка, і мудрий “дядечко” Док, який не лише штопає поранених і опікується збалансованим харчуванням для всіх, але й робить справжні наукові відкриття. 

Міць цієї сім’ї не здатні зруйнувати жодні обставини — ні загибель деяких членів, ні розлука, ні важкі випробування. Тож нічого дивного, що сім’я покріплюється і зростає, інколи дуже непередбачуваним чином.

Сподобалось мені, що герої в романі не рафіновані, вони помиляються сумніваються, переживають докори сумління, але роблять правильні висновки. 

Цікаво зображено в романі дві гілки громадського спротиву, осередок якого знаходиться в Карпатах. Керують ним Ріхтер і Дюваль. Дюваль дотримується тактики “давай сховаємось, щоб нас не зайшли і влаштуємо собі ілюзію вільного життя”. Ріхтер же намагається залучити до боротьби якомога більше народу. Він цинічний, іноді жорстокий, але його можна переконати прийняти правильне рішення. На мою думку, саме у Ріхтера є шанси отримати перемогу над лускатими і ФСБ. 

В цій книзі немає нічого надуманого, жодних супергероїв чи перемог на рівному місці, всі події цілком логічно витікають з попередніх вчинків дійових осіб.

Жодне діяння, погане, чи хороше, не залишається без наслідків. “Нагорода” завжди знаходить свого “героя”, будь це ганебна смерть для покидька чи надія на нормальне майбутнє для того, хто проявив людяність. 

Бойові сцени зображені без надмірних подробиць, але дуже яскраво. Оцінити їх з тактичної точки зору я не можу, та й не потрібно цього робити, адже це не бойовик. Головне, що у читача вони викликають емоційний відгук. 

Тепер про ідею книги. Можливо, з усього написаного ви зробили висновок, що “Країна рожевих мрій” це книга про боротьбу з загарбниками, людяність і сімейні цінності. Безумовно. Але не лише ці чесноти лежать в основі твору. До ідей роману я віднесла б ще толерантність до тих, хто відрізняється від тебе, волелюбство і взаємодопомогу. 

Назва у роману надзвичайно вдала, з ноткою сарказму. Заявленому жанру він повністю відповідає. Обкладинка відразу привертає увагу, анотація - без зауважень.

Коли я взяла роман на рецензування, авторка попросила мене не жаліти її і вказати на всі невідповідності і помилки, які трапляться мені на очі. Так от, уявіть собі, логічних помилок я не знайшла. Все у книзі продумано і узгоджено. Хіба що є один момент, висвітлений, на мою думку, недостатньо. Варто було б приділити трохи більше уваги способам транспортування групи Влада по просторах імперії, адже події відбуваються в різних точках Східної Європи, а як туди дістаються герої зі спорядженням і зброєю, не дуже зрозуміло. В романі мигцем згадується про блокпости на поганих дорогах, про бензин, куплений у тамтешнього “олігарха”, наприкінці спливають два трофейні всюдиходи, але як велика група озброєних людей і броненосців переноситься з табору на півночі на Донбас, залишається таємницею. В той же час про Куропаткіна відомо, що він мандрує залізницею. Можливо авторка не бажала обтяжувати роман зайвими подробицями, але варто було б згадати, що шлях видався складний і потребував багато часу, бо доводилось ховатися і об’їжджати блокпости.