Відгук на оповідання Віталія Козаченка “Політ нормальний (майже). Капітан проти ентузіаста”.

Це фантастично-гумористичне оповідання я аналізую в рамках МАРАФОНУ Тетяни Гищак.

Твір, хоч і має фантастичний антураж, піднімає цікаві соціальні питання. А саме — свавілля вищого керівництва, підлабузництво співслужбовців і можливі наслідки, викликані невідповідними рішеннями. 

Скажу відразу: тема та ідея книги мені дуже імпонують. Я знаходжу їх дуже актуальними. 

На нову космічну вантажівку “Ненажера” (корабель класу “Синій кит”) набирають екіпаж. Усі кандидатури узгоджені відповідно до психологічних норм, але тут з’являється керівник корпорації і замінює дві ключові фігури — капітана і першого помічника, пояснюючи це тим, що йому подобаються прізвище і нікнейм нових командирів. Корабель вирушає в рейс, і тут на сцену виходить ще один персонаж — класичний підлабузник, який своїми спробами догодити капітану доводить того ледь не до сказу. 

Пригоди героїв щедро приправлені гумором (подекуди чорним), кожен окремий епізод описаний чітко та яскраво.

Однак в цілому книга не виглядає цілісною і через це є не завжди зрозумілою. Я спробувала розібратися чому так сталося, адже таланту до письменництва у автора цілком достатньо. І ось що впало мені в око:

Часткова непослідовність сюжету. Події другого розділу передують тим, що описуються в першому. Такий прийом може використовуватися у творах, але в даному випадку він вносить плутанину і створює тавтологію за змістом. Дотримання чіткого порядку дій, на мій погляд, тут було б більш доречним.

Роль деяких героїв прописана недостатньо зрозуміло, у вигляді натяків. Я маю на увазі згадку про секретарку управителя. Якщо вона вже тут присутня, хотілося б чіткіше побачити іі значення для сюжету. 

Зайві подробиці. В книзі скрупульозно перелічується весь екіпаж, в той час, як в сюжеті ці герої абсолютно не задіяні. Подібний хід був би доречним, якби оповідання було частиною серіалу, але ж ні — більше на сторінці автора про “Ненажеру” нічого немає, та й в книзі ніде не згадується про продовження. Якщо в задумках автора є продовження, варто було б на нього натякнути. 

Незрозумілою для мене виявилася також позначка 18+. Крім згадки про безалкогольне пиво в книзі немає нічого, що відповідало б цій суворій вимозі. Хіба що це такий жарт? Але тут моє почуття гумору відмовило, адже це шкодить самому автору — позбавляє його значної частини аудиторії. 

Стиль у автора цілком прийнятний. Читається книга легко. Метафори і порівняння, навіть дещо дивні, сприймаються як жарти. Єдиний вислів, який, на мою думку, слід було б пояснити: “Бар нагадував старі зоряні кантини”. Слово “кантини” занадто багатозначне. Варто уточнити, що в даному випадку воно є синонімом бару. 

До обкладинки і анотації у мене жодних зауважень не виникло. 

На мою думку, це оповідання, якщо його трохи підкоригувати і прибрати позначку 18+, може стати чудовим початком циклу (тут мені відразу пригадуються великі фантасти Айзек Азімов та Станіслав Лем, які працювали в подібному жанрі). Але це, безперечно, вирішувати самому автору. 

Бажаю Віталію Козаченку подальших успіхів у творчості і насамперед перемоги на конкурсі Код всесвіту.