Рецензія на оповідання Володимира Крашевського “Стежками князя Кия”

Сьогодні в рамках МАРАФОНУ Тетяни Гищак аналізую оповідання Володимира Крашевського СТЕЖКАМИ КНЯЗЯ КИЯ.

Свій твір автор подає як історичний роман, другим жанром ставить фентезі, насправді ж ми маємо справу з альтернативною історією. 

Обкладинка у книги приваблива, виконана з урахуванням всіх необхідних нюансів. Анотація взагалі - вау! Так і хочеться відразу почати читати. Про що ж книга? Скажу відразу: оповідання рве всі шаблони. Я читала його з внутрішнім спротивом. 

Нас з дитинства вчили простій версії: були Кий з братами та сестрою, була гора, був Київ. Крапка. Автор припускає, що ця «крапка» — результат не пам’яті, а зручності. 

У  книзі є дві сюжетні лінії. 

В першій герой, вочевидь сам автор, бо розповідь тут ведеться від першої особи, шукає старе городище - доказ того, що півтора тисячоліття тому князь Кий заснував своє перше поселення на березі Дністра, а зовсім не на Дунаї, як  стверджує літописець Нестор. Друга повідає нам про Кия, що був народжений в землях бритів, служив королю Артуру і зрештою відправився у похід  на землі своїх пращурів слов’ян.

Першій сюжетній лінії присвячені експозиція і постпозиція оповідання, друга ж висвічується у центральній частині твору. 

Експозицію написано більш-менш зрозуміло, хоча недоліком цієї частини тексту, на мою думку, є тавтологія по змісту: аж надто наполегливо автор намагається втовкмачити читачеві чому саме Нестор у своїй роботі збрехав людству і кому це могло бути вигідно.

Далі слідує зав’язка, поєднана з передісторією другої сюжетної лінії. Нам оповідають, що саме передувало рішенню Кия повертатися в краї свого батька, а також наводять відомості про родину і близьке оточення князя.

Зав’язка викладена вкрай сумбурно і не послідовно, без дотримання хронологічного порядку. Ця частина тесту являє собою справжню кашу з імен, титулів, історичних фактів і вигадок, в якій розібратися з наскоку дуже важко. У мене, принаймні не вийшло. Аби щось второпати довелося перечитувати цю частину кілька разів. 

Кульмінація являє собою кілька діалогів, покликаних відобразити розбіжності між язичниками і єретиками, які вирушили за Кием у пошуку кращої долі, втім і серед білих хорватів не знайшли розуміння. 

Розв’язка приводить Кия та його родину на береги Дніпра. 

Сподіваюсь, ви не порахуєте цей загальновідомий факт за спойлер :-)

***

Образ Кия.

Навіть в оповіданні на кілька сторінок автор може створити яскраві і незабутні образи. Чи є вони у цій книзі? В оповіданні згадується багато історичних осіб, але більш-менш конкретне враження складається лише про Кия. Ось тільки у мене воно сформувалося аж надто неоднозначне. Припускаю, що автор хотів зобразити свого героя мудрим і толерантним правителем, який дає прихисток єретикам, і не лише засновує поселення, але й присвячує життя служінню людям, але я побачила там геть інше.  Так згадується, що в британських епосах Кий (Кай, Кей) вважався боягузом, в дитинстві він з братами знущався з молодшого за нього Артура, за що був покараний батьком, у мандри за ним подався весь непотріб, якого брити були раді позбутися, з першого городища йому довелося тікати, виправдовуючись якимось пророцтвом (Чому питається? Невже пророцтво було тому причиною? А може він просто не ужився з місцевими?), та й життя своє він закінчив не як герой, чиї заслуги визнані родиною та суспільством, а як звичайна людина, змушена заробляти собі на хліб перевозками через річку.

Тема твору не нова і не є авторською вигадкою. Згадку про Києвець на Дністрі можна зустріти у Вікіпедії а про існування перевізників через Дніпро розповідали брати Капранови на своєму історичному каналі.

Ідея твору залишилась для мене загадкою (це якщо не вважати ідеєю, що вся наша історія - брехня).

Стилістично текст не рівний, але без граматичних помилок. Зауважити можу лише одне неправильно вжите слово. “Відстань від нього”, — говорить один з героїв (в сенсі залиш у спокої). В українській мові є слово відстань (з наголосом на “і”), тому штучний інтелект і пропустив його при перевірці. Гадаю тут доцільніше було б вжити слово “відчепися”, хоча не впевнена, що півтори тисячі років тому люди користувалися сучасним сленгом.

Твір може зацікавити любителів альтернативної історії, але водночас може викликати й різке несприйняття - занадто багато свідомо сфальсифікованої історії  спливло в нашому житті останнім часом. Наслідки цих фальсифікацій ми бачимо щодня і вони надто небезпечні. Втім цей твір нагадує і про те, що історія — це не лише те, що записали. Це ще й те, що могли  приховати, зсунути з пам’яті в тінь. Літературна творчість дозволяє нам фантазувати, створювати альтернативну реальність. Іноді, щоб побачити минуле, треба не копати глибше, потрібно просто подивитися ширше. Чого й бажаю автору. На мою думку, з усього цього матеріалу можна було б створити чудовий псевдоісторичний роман, якби впорядкувати текст і оживити героїв.