Рецензія на роман Вікторії Франко "Ти - мої крила"

25.06.24

Написано в рамках БЕЗСТРОКОВОГО МАРАФОНУ Тетяни Гищак.

Перед нами дебютний твір який позиціонується як сучасний любовний роман без вікових обмежень. Починається розповідь дуже яскраво і динамічно. Читаючи початок, я відчула неабияку зацікавленість, чому немало сприяла хороша українська мова автора і добре опрацьований текст. 

Головний герой, Ярослав зустрічає в аеропорту дівчину, яка поспішає на свій рейс, і закохується у неї з першого погляду. Дівчині він також сподобався, вона без зайвих вмовлянь залишає йому свій номер телефону. Але доля проти них - на виході з аеропорту хлопець втрачає свій гаджет, а разом з ним і номер коханої. Мілена, не дочекавшись дзвінка, малює собі страшні картини, турбуючись про те, що могло статися з хлопцем, але потім вирішує, що її просто кинули і старається забути Ярослава. Він же має твердий намір знайти її, і дійсно шукає всіма доступними методами. 

Чи можлива подібна ситуація в житті? На мою думку - цілком. Дехто з читачів в коментарях під романом виразив сумнів, що існує кохання з першого погляду. На мою думку - інакше і не буває.  Просто  не всі здатні відразу зрозуміти себе.

І все ж доля дає закоханим поблажку. Вони зустрічаються вдруге. Нова зустріч додає незрозумілих моментів, але герої доволі швидко прояснюють їх. І знов я задаюся питанням, чи можливо подібне у житті? Адже тепер Мілені  дійсно є на що ображатися! І знову відповідь - так. Бо двоє людей, які мають бажання порозумітися, ще й тягнуться один до одного, завжди знайдуть спільну мову. 

Подальший розвиток подій цілком передбачуваний - кохання призводить до відносин і бажання жити разом. Ну от, здавалось би, пересічний любовний роман. Але чекайте, люди добрі, це ще навіть не середина. Тому що далі в дію вступають батьки Мілени, яким конче не подобається, що їхня тендітна квіточка, з якої вони все життя пилинки здмухували, зв’язалася з людиною не їхнього кола. І вони мають намір будь яким чином перешкодити цим відносинам.

Отут я вкотре пошкодувала що на Букнеті немає жанру психологічна драма, бо те, що зобразила Вікторія Франко, саме нею і є. Попри всю ванільність цієї любовної історії вона має глибину і  життєвість. Подібне могло  статися будь з ким, і ставалося! Повірте, знаю приклади. 

Немало шарму роману додають уміло прописані і добре психологічно обгрунтовані образи героїв.

Мілена - центральний образ, дівчинка-квіточка не пристосована до життя жодним чином. Емоційно-лабільна, вона являє собою класичний меланхолійний тип темпераменту - вразлива, тонкосльоза, боязка, з глибокими переживаннями та емоціями. Це щастя, що на її шляху зустрівся врівноважений і наполегливий Ярослав. Завдяки йому вона зростає, зміцнюється, стає спроможною приймати рішення і відстоювати свою думку.

Батьки Мілени - люди буцімто не дурні, добре влаштовані, але зі збоченими уявленнями про життєві цінності. Їм не потрібне щастя, бо гроші застять все. Заради своїх уявлень вони здатні і на брехню, і на підлість, і на погрози, і навіть на відкриту агресію. 

На відміну від Юрія і Лілії, батьки Ярослава люди “без амбіцій”. Вони не можуть  залишити напризволяще осиротілу небогу, відпускають сина у самостійне життя як тільки він виявляє таке бажання, турбуються насамперед про його щастя, а не про престиж чи матеріальне становище і повністю покладаються на його вибір дружини, не намагаючись  щось коригувати. То чого ж дивного, що і син їхній вбачає своє щастя в тому, щоб  батьки були здорові,  щоб кохана була поруч, щоб народилася така бажана дитина.

В цілому книга мені дуже сподобалась. Вважаю дебют Вікторії Франко цілком вдалим. 

Чи виникли зауваження до книги? Безперечно. Але зовсім не багато.

Не впевнена, що в українській мові є слово “напридумував”, хоча, можливо, хтось і знайде таке  в якомусь зі словників :)) На мою думку, “вигадав” звучить краще. 

“Порожній звук”. На жаль, так не говорять. Існує загальновживаний усталений вираз “пустий звук”, що означає позбавлений сенсу, або ще інколи кажуть “пустопорожній”, що підсилює значення.

Слово “собака” в українській мові  чоловічого роду навіть коли йдеться про сучку декоративної породи. 

От і все. Роман читався дуже легко, за що дякую автору. Коли вимикали світло, я з нетерпінням чекала можливості продовжити читання. 

Бажаю Вікторії Франко успіхів у подальшій творчості.