Рецензія на роман Анні Ксандр "Його омана"

30.04.24

Сьогодні, в рамках МАРАФОНУ, розглядаю короткий любовний роман Анні Ксандр ЙОГО ОМАНА. 

Цей твір є спільним проектом автора з Софією Вітерець, одним із приквелів до їхнього роману ЗА ДВА КРОКИ ДО ТЕБЕ, який зараз знаходиться в процесі написання. Ситуація, що розглядається в цій передісторії, проста до примітиву, і в той же час настільки життєва, що хочеться розібрати її “по кісточках”. Гадаю, для такої багатоскладової роботи, як проект Анні та Софії, це не загроза, адже підсилена увага тільки підігріє інтерес читача  до основного твору. 

Дія короткого роману відбувається в Данії. В центрі уваги знаходиться молодий хлопець Івар Берлінг, поліцейський, який постраждав від бандитської кулі на першому своєму завданні. Івар належить до багатої родини власників готельного бізнесу, яка ним не задоволена. Його бажання самостійно будувати своє життя йде врозріз з планами батька і діда, а дівчата, яких він обирає, не подобаються матері і молодшій сестричці. Протест і непокора вирують в душі хлопця. Він любить погуляти з друзями і вже кілька разів напивався до нестями. Друзяки у нього, на перший погляд, такі,  що й ворогів не треба! 

Аж раптом Івар зустрічає дівчину. Саме такого типу, як йому подобається. Таку, що неможливо спочатку не помітити, а потім і забути,  адже при зустрічі вона штовхає його в поранене плече, спричиняючи шалений біль. Наступна випадкова зустріч теж не забарилася, хоч і дещо здивувала хлопця (В такому великому місті, два рази підряд? Це практично неможливо!). Цього разу Івар, добряче підігрітий випитим, відчуває вже не просто зацікавленість, його огортає справжня похіть. Дівчина відразу відповідає взаємністю. Після цього Івар взагалі втрачає голову. Через  кілька днів він вирішує, що по-справжньому закохався і представляє Кірстен родичам, як свою наречену. 

Погана та книжка, яка залишає читача стороннім спостерігачем. Але тут я не залишилася осторонь, хоча головний герой зачепив мене не відразу. Чому так сталося, поясню нижче, а зараз скажу про мої найперші емоції.  

На початку мене вибісили друзі Івара.  Що це за відносини, гадала я, якщо складаються вони з провокацій, а чи не кожна зустріч закінчується бійкою? Але ж передчасних висновків робити не можна! І ближче до кінця стало зрозуміло, що саме так і виглядає їх справжня чоловіча дружба: і погуляти разом, і допомогти, коли треба, і в пику заїхати, щоб довго не пояснювати, що тобі не подобається.

Долею головного героя я стала перейматися коли він буцімто закохався. Аж кричати хотілося: “Дурню, що ти коїш?! Ти що, не знаєш, що пристойні дівчата не погоджуються на секс в туалеті?” І видно ж, що хлопець не дурний, всі невідповідності помічає, чому ж не хоче думати, а підкоряється лише гормонам?

А от з батьками Івара я відчула цілковиту згоду. Це складно, виховувати впертюха, який психологічно затримався у підлітковому віці. І добре, що їм вистачило мудрості  настановити сина на правильний шлях і при цьому не перегнути палку. 

Гадаю, закінчення роману можна вважати хепі ендом, адже герой подорослішав і зробив правильні висновки. А для розбитого серця ліки неодмінно знайдуться, гадаю автори основного роману про це потурбуються.

Ідея роману повністю відображається у його назві, варто лише подивитися в словнику, як пояснюється слово “омана” - хибне сприйняття дійсності, зумовлене неправильним, викривленим відображенням її органами чуття; уявний образ чого-небудь, що помилково сприймається як дійсний. 

На мою думку, з поставленою задачею авторка впоралась. Вона чудово розібралася в психології героя, дуже реально зобразила процес усвідомлення ним помилки і буквально в кількох словах змогла окреслити характери другорядних персонажів, зробивши їх цілком зрозумілими для читача. З задоволенням ставлю книзі вподобайку.

Отже в цілому роман мені сподобався, як, гадаю, і усім, хто читав його раніше, та й тим, хто буде читати в майбутньому. Однак і деякі зауваження у мене виникли. 

Я звикла до того, що Анні Ксандр пише дуже добре. Саме через це і схопила її твір, тільки-но побачила на марафоні. Однак, ця оповідь, за якістю тексту,  не здалася мені рівною. Якщо під кінець все ллється наче річечка, то початок видався якимось непевним і навіть  трохи напруженим (виключно в мовному плані, змісту це не стосується). Склалося враження, що Анні або поспішала, або через силу витискала з себе не надто приємну особисто для неї ситуацію. Тут і неузгоджені речення, які треба перефразувати,  трапилися, і слова вжиті в неправильному сенсі, і тавтологія. Це дещо відволікало увагу при читанні, тому, напевне, я не відразу відчула симпатію до героя.  

Голослівною я бути не люблю, тому наведу окремі приклади негараздів.  

Двічі в тексті зустрічається слово “вдача”, і обидва рази в неправильному сенсі. Справа в тім, що в українській мові слова “удача” і “вдача” мають різне значення. В першому випадку це везіння, в другому - характер.  Наведу лише один приклад з тексту, другий, гадаю, авторка знайде сама. 

“До моєї спортивної статури, на жаль,  не додалося ще й вдачі”, - пише автор. А далі йдеться про те, що в героя влучила куля. Отже, мається на увазі невезіння Івара, а не його характер. Тож доцільніше було вжити слово “удача”.

Ще зустрічається слово “пнув”. “Один раз пнув його в передпліччя, від чого він повалився додолу”. Тут, здається, Анні переплутала російське слово “пнул” з українським “копнув”. Адже українське слово “пнути” означає натягувати щось (напнути намет), виставлятися, лізти (пнутися вгору), вип’ячувати щось (випнути груди), а зовсім не штовхати ногою. Та нехай би дав йому копняка, підсрачника, пенделя, або стусана, чи  мало є в нашій мові соковитих слів для означення подібної дії? 

Окрім того мені не дуже зрозумілий анатомічно-динамічний сенс цього речення.  Передпліччя це частина руки від кисті до ліктя. Як можна повалити людину, копнувши її в нижню частину руки?