Відгук на оповідання Тетяни Гищак "Люди та орки"

18.04.24

Відгук написано в рамках МАРАФОНУ рецензій та відгуків.

Напевно ті, хто слідкує за моїми блогами вже помітили, що я полюбляю рецензувати твори Тетяни Гищак. І це, повірте, зовсім не тому, що вона є засновницею марафону. Твори Тетяни цікаві, змістовні, актуальні, і там завжди є над чим подумати. 

Оповідання ЛЮДИ ТА ОРКИ не виняток.

Головна героїня на ім’я Рита вважає себе людиною. Як у будь якої людини її тіло вкрито броньованою лускою (у вогні не горить і в воді не тоне), а ще є купа ментальних бонусів - надзвичайно точний внутрішній годинник, радар і навігатор. Натомість її ворог - орк, позбавлений всього цього. Він набагато менш витривалий, вкритий тонкою шкірою, має неохайне волосся на голові і обличчі, ще й постійно бреше, бо каже геть не те, чому Риту вчили все життя. Дивно взагалі, що він вміє говорити, адже всім людям відомо, що орки нерозумні. От тільки має він до того ще й човен, який і літає, і плаває, ще й живиться звичайнісінькою водою. Не інакше, як у “людей” його вкрав, хоч ті про подібне ніколи й не чули! Але найстрашніше, що не вірує той орк у всевишнього яйценосного отця, а батьком своїм вважає ще більш слабке ніж сам старе створіння. Ну і як такого ворога не здати своїм, щоб покарали як слід? 

От тільки керівництво чомусь не дуже задоволене ініціативою Рити. 

Що було далі, можна дізнатися з оповідання, а я тим часом, розкажу вам про свої враження. 

А враження у мене таке: я наче за порєбріком побувала.  Алюзії на сусідів в книзі настільки прозорі, що не вимагають від читача жодних  зусиль. Тут ми бачимо і повну атрофію адекватного мислення, заміну його пропагандою, і викривлене сприйняття навколишнього світу, тупе обожнювання дідько знає якого вилупка,  ще й дику впертість у власних облудах. Тобто все те, чим багаті ті, кого називаємо орками ми, в нашому реальному житті.

За  словами автора цей твір писався  п’ять років тому для росіян і публікувався на російських сайтах. Бажання Тетяни хоч якось вплинути на ситуацію і привести до тями хоч когось в тому неадекватному середовищі, безумовно, викликає повагу. Я навіть  можу пояснити собі чому наприкінці твору раптом вилазить думка про “не все так однозначно”. Багато хто тоді  сподівався  невідомо на що. Життя позбавило нас ілюзій і переконало, що реверанси вбік нелюдей неприпустимі. Гадаю, якби книга писалася зараз, у неї був би інший фінал, бо справжні орки ніколи не залишають живими тих, хто вільно чи невільно їх зрадив. 

Твір подається як фантастичний і, безумовно, відповідає цьому жанру. Втім, гадаю, сподобається він не лише любителям фантастики, але і всім, хто любить думати. 

Бажаю Тетяні Гищак подальших успіхів у творчості.