Реальність на подарунок

— З днем народження! — радісно закричали друзі, ввалюючись у квартиру Лоя. Прийшли майже всі, кого він запрошував: Сел зі своєю дівчиною Надін, його сестра Енна та кохана Айліз. Як завжди, запізнювалися лише Дюк із Вен.

Айліз грайливо поправила величезний бант на своєму волоссі і повисла на його шиї, томно прошепотівши: — Ти ж знаєш, що твій найкращий подарунок — це я!

— Авжеж, люба, — він із посмішкою притягнув дівчину до себе і впився в її губи довгим поцілунком. — Кожного дня кажу собі, як мені пощастило.

— Агов, ви про нас не забули? — подав голос Сел.

— Ти теж хочеш поцілунку? — Лой жартома почав наближатися до нього.

— Та ну тебе, — під регіт інших Сел відштовхнув друга від себе.

— Не знаєш, чому затримуються Дюк із Вен? — спитав Лой у нього, коли дівчата залишили їх у передпокої. Сел відмахнувся:

— Хіба ти Дюка не знаєш? Він завжди запізнюється. До речі, сказав, що приготував для тебе щось цікавеньке.

— Сподіваюсь, це не буде, як минулого разу, жонглювання пляшками шампанського на порозі? Плями від нього ще й досі на моїй стелі.

Сел із посмішкою розвів руками, даючи зрозуміти, що від непередбачуваного Дюка варто очікувати що завгодно.

І це справді було так. Їхній друг завжди влаштовував пригоду там, де її не чекали. Одного разу через спеку, потягнувши за собою Вен та Айліз, Дюк під вереск дівчат поліз із ними у фонтан просто посеред центральної площі. Потім, наскрізь промоклий, він виробляв танцювальні па під музику вуличних музикантів, чим привернув увагу не тільки натовпу, а й поліції. Уся їхня компанія ледь вмовила полісменів не забирати його до відділку. Звісно, потім вони жартували, згадуючи про це, але в ту мить їм було не до сміху.

Дзвінок у двері пролунав несподівано. Всі були у вітальні, і Лой пішов відчиняти.

— А ось і ми! — радісно крикнув з порога Дюк і дмухнув у святковий гудок, який розгорнувся з жахливим звуком, обсипаючи іменинника дощем із конфеті. Лой засміявся.

— З днем народження, — Вен торкнулася його щоки легким поцілунком і простягнула йому пляшку мартіні з великою коробкою шоколадних цукерок.

— Найцікавіше починається в тридцять! — весело оголосив Дік і, змовницьки підморгнувши своєму другові, поклав йому в руки невелику квадратну коробочку, перев’язану золотою стрічкою.

— Наручний годинник? — спантеличено спитав Лой. Їх уже давно прибрали з продажу, замінивши смартфонами. Та й він не був колекціонером, щоб зрадіти такому подарунку.

— Я теж спочатку так подумав, коли вперше побачив, — не образився Дюк на легке розчарування в голосі друга. – Він лише зовні схожий на годинник. Насправді це проєктор реальності. Нова розробка компанії мого батька, – додав він пихато. – Класна річ! Тепер ти зможеш сам обрати для себе будь-яку реальність, яку він пропонує. Уявляєш, які можливості це тобі дасть!

– Чому ж сам такого не маєш? – спитала Айліз, підійшовши до них.

– А мені нащо? Я всім задоволений. Хіба що тільки захочу втекти від Вен… – він примружив око і притиснув до себе дружину, яка, почувши його слова, ображено надула губки. – Жартую… – зареготав Дюк.

Коли вони приєдналися до інших, Дюк одразу захотів продемонструвати всім свій подарунок. Закріпивши проєктор на руці Лоя, він натиснув на кнопку збоку, після чого екран засвітився м’яким зеленим світлом і з’явилося, схоже на фото, зображення веселої компанії молодих людей, що сиділа за святковим столом у кімнаті, яка один в один була як вітальня Лоя. Енна приголомшено видихнула:

— Очманіти можна… це ж ми!

Дюк самовдоволено посміхнувся:

— Так, зараз проєктор показує нас, точніше — реальність Лоя, в якій ми присутні.

Легкими торканнями він почав штовхати пальцем екран, наче гортаючи сторінки. Зображення змінювалися одне за одним, пропонуючи вибір тих реальностей, які міг мати іменинник.

— Це ж скільки їх тут… – з погано схованим роздратуванням промовив Сел.

— Втомишся рахувати.

— А назад повернутися можна? – спитала Надін.

Дюк задумався, намагаючись пригадати: — Здається такої функції тут нема, але вона й не треба: навряд чи хтось хотів би повернутися назад, обравши для себе найкраще. Ти згоден зі мною Лою?

Іменинник був приголомшений не менше за інших.

— Можливо…— лише сказав він.

Пізно ввечері, коли всі розійшлися, Лой сидів на ліжку поруч з Айліз і роздивлявся подарунок від Дюка.

— Хочеш обрати реальність? – задумливо спитала дівчина.

— Ще не знаю… Тобі не здається, що це досить незвично – мати можливість її обирати?

Айліз підвелася й обійняла Лоя за плечі.

— Мабуть. А якщо в новій реальності не буде мене? – схвильовано запитала вона.

Лой відклав проєктор і схилився до неї. Легкими поцілунками він дражнив губи дівчини, розсіюючи її страхи, і нарешті промовив: