1.

Гнат сидів, згорбившись, за столом. Його пухкі пальці швидко бігали по клавіатурі. Солом’яного кольору волосся хаотично лежало на голові і стирчало у різні сторони. На широкому носі сиділи окуляри з товстими лінзами. Щоки, де-не-де, були вкриті прищами, які з’являлись у підлітків під час пубертатного періоду.

–Ненавиджу, – шепотів він через міцно стиснені зуби. – Ненавиджу усіх вас, покидьки.

Хлопець був досить дебелим і товстим. У свої сімнадцять років він заледве поміщався у ігрове комп’ютерне крісло. Гнат, скільки себе пам’ятав, мав лишню вагу. Ще з першого класу, у школі, його цим діставали однокласники і дітвора у дворі. Через це у нього не було друзів. Він волів залишатися вдома, залишатись на самоті зі своїми улюбленими комп’ютерними іграми.

Похід у школу був жахливим випробуванням. Гнат опускав голову і повільно плентався на уроки. Інші діти бігли повз, дуріли та жартували. А хлопець лише думав, щоб ніхто його не штурхнув чи не копнув. На початках Гнат лютував і намагався догнати тих, хто його ображав. Але усе було марним. Громіздке тіло погано слухалось. Він жахливо засапувався, пробігши десяток метрів. А діти лише реготали, ще й жбурляли у нього чим попало. Зрештою, Гнат покинув намагання доганяти хлопчаків. За якийсь час це дало результат. Вони перестали його зачіпати. Могли ще обізвати чи крикнути щось образливе у спину, але більше не били.

«Хай так, – думав Гнат. – Все ж краще ніж стусани».

За партою він сидів один. В початкових класах ніхто не хотів знаходитись поруч. А тепер уже ніхто інший і не поміщався. Та так Гнату було краще. Він уже звик. Хлопець з нетерпінням чекав, коли закінчиться навчальний рік. Врешті він покине цю школу з огидними однокласниками. Врешті цей нескінченний жах, який тривав одинадцять років, закінчиться. Залишився лише один семестр. Ні, Гнат не плекав надій на те, що у вищому навчальному закладі на нього чекає щось краще. Він знав, відчув на власній шкірі, що таке людська злість, що таке людська ненависть, що таке людське презирство. Але він наростив броню за роки цькувань. Панцир, як у черепахи. І ховався у нього при кожній можливій небезпеці. Тепер Гнат буде готовий до нових викликів, до нових принижень. Майбутнім одногрупникам також швидко набридне знущатись з нього. А потім він стане програмістом. Хорошим. Благо розумом його природа не обділила. І йому не доведеться зустрічатися з людьми. Бажано ніколи.

Та це, останнє півріччя стало особливим. Гнат пам’ятав цей день. У клас зайшла учителька, а з нею тендітна темноволоса дівчина.

–Діти, це Галя. Вона наша нова учениця, – сказала Марія Петрівна. – Цей семестр, а відповідно й школу, вона завершуватиме у нашому дружньому колективі.

–О-о-о-о-о-о! – загули деякі хлопці.

–Така нічого, – з похітливою усмішкою сказав Тарас до сусіда по парті Юрка.

–І не кажи, – відкинувся на спинку крісла той.

–Де ж її посадять? – зареготав Василь, який сидів за сусідньою партою. – Окрім цієї більше вільних немає, – вказав він на ту, яку займав Гнат.

–То, що, жирдосе, – зареготав Тарас, – як тобі новенька?

Гнат поправив окуляри і зашарівся. Він опустив голову, вдаючи, що не чує однокласників. Зазвичай після таких дій, про нього забували. Але не цього разу.

–Свине, чуєш, свине? – вхопив його за комір Юрко і трусив щосили. – Дивись, яка красуня. Як там твій прутень?

–Звідки йому знати? – пирснув Василь. – Він що його коли небуть бачив без дзеркала?

Мало не весь клас засміявся, оглядаючись на Гната. Хлопець ще нижче опустив голову і ще більше залився багрянцем. Власне його обличчя набрало кольору червоного буряка.

–Ану цитьте! – вдарила по вчительському столі Марія Петрівна. – Досить показувати свою дурість. Галю, пройди за ту парту. Гнате...

Він підняв голову. В його очах був страх, переляк і нерозуміння. Усе навчання він сидів один.

–Так, Маріє Петрівно.

Крісло з пронизливим скреготом відсунулась, а парта мало не перекинулась, коли Гнат підвівся. І знову регіт.

–Галя сяде поруч з тобою, – сказала вчителька.

–Добре, – закивав хлопець і почав хаотично забирати свої речі з частини парти.

Дівчина підійшла. Вона зупинилась і терпляче чекала, поки Гнат забере свої підручники та зошит. Хлопець метушився і коли уже хотів сідати, перевернув стілець. Знову клас наповнився реготом. Гнат проклинав себе за те, що такий неоковирний. Та врешті підняв крісло, відсунув його аж на самий кут парти і сів. Галя зайняла місце поруч.

–Дивись не задуши її, кабане, – вишкірився Юрко.

–Ну вас за одинадцять років не задушив же, – насмішкувато звела брови дівчина.

–Ха. Ти дивись яка? – усміхнувся Тарас. – За словом у кишеню не полізе. Мені такі подобаються.

–Вибач, хлопче, – байдуже знизала плечами Галя, – але я з придурками стараюсь не спілкуватись.

Знову клас засміявся. Але цього разу не з Гната, як це було зазвичай, а з Тараса. Ця трійка хлопців була найбільшим жахом для нього. Ніхто не був таким дошкульним, як вони. Три друга, які вважали себе найкращими мало не у всій школі.

–Привіт, – дівчина звернула свій погляд на сусіда. – Як ти уже чув, мене звати Галя.

Гнат зі здивуванням дивився на неї. Її великі карі очі випромінювали доброту. А за роки свого життя, хлопець навчився розрізняти не лише людські емоції по очах, а й навіть їхні наміри. Цей погляд був щирий і не ніс ніякої небезпеки.

–Г... Гнат...

–Будемо знайомі, – Галя протягнула руку.

Вона була така тендітна. Довгі рівні пальці, немов намальовані, закінчувались акуратними нігтиками. Гнат не пам’ятав, коли торкався до когось окрім мами. Тепер не знав, що йому робити. Він боявся довіряти людям, боявся з ними зближатись, щоб вони не зробили йому боляче. Та все ж хлопець наважився. Його пухка рука огорнула дівочу.

–Вибач, – в очах Гната з’явився переляк. Він ковтнув слину, як зібралась у роті та відсахнувся. – Рука спітніла.