Реальність

Реальність

***

Кольори за вікном розмиваються. Вона намагається розгледіти чарівні гірські краєвиди, але бачить тільки ті стовпи, що тягнуться вслід за коліями. Їй завжди було цікаво, нащо вони тут стоять. Відповідь, звісно, очевидна, але їй хочеться вірити, що за цим ховається щось більше. Наприклад, ці чорні дроти створені для того, щоб висмоктувати з пасажирів потягу життєву енергію. Вони під’єднуються до наших життів і крадуть ще не прожиті роки. Вона якраз нещодавно чула про жінку, яка померла в дорозі до столиці. Її знайшли зранку на верхній поличці купе — холодне тіло, скляні очі. Вона тримала руку на грудях, в районі серця. Лікарі констатували його миттєву зупинку. Цікаво, скільки ще таких випадків стається у світі? Коли дроти й стовпи, що слідують коліям витягують людські життя.

Вона дивиться у вікно, спостерігаючи за кольорами природи, які майоріли перед нею. А що, думала дівчина, як насправді не існує простору між містами? Що, як усі транспортні засоби — це наворочені телепорти, а краєвиди, які ми бачимо, створює наш мозок, бо не може витримати видовища, яке відбувається за ілюмінатором телепортаційної машини. Вона уявляє, як сидить зараз у скляному кубі, який повільно знищує її атоми, щоб відтворити їх у зовсім іншому місці.

Потяг зупиняється на черговій станції. У вагон одразу заходять нові люди. Місця біля неї досі порожні. Сім’я з трьох людей йде до неї й з шумом опускається на вільні крісла. Цікаво, це її знищуваний мозок вигадує їх, чи молекули летять в один і той самий бік? Телепорт продовжує свій рух. Світ за вікном знову зникає. Вона розглядає сімейство. Мама, батько й дочка. Дівчинці приблизно сім років. У неї в руках лялька. Старенька така, зроблена з кольорових тканин. І очі — це ґудзики. Мама тримає руку на плечі у дочки й спостерігає за нею. На обличчі в неї застигла посмішка. Дівчина думає, а чи не її, мами, це лялька? Вона так само могла гратися з нею все своє дитинство й зберегти для своєї дочки. Батько сидить поряд з нею. Вона бачить, як він виймає з наплічної сумки книгу й починає читати. Він кладе ногу на ногу й правою трохи хитає з боку у бік.

Вона не може втримати посмішку. Відчуває, що поряд сидять хороші люди. Молода сім’я, у якої, звісно ж, є свої проблеми. Вони проходять крізь власні труднощі, але разом. З іншого боку це ж абсолютно незнайомі люди. Вони можуть бути ким завгодно. Не можна їх ідеалізувати тільки через те, що у дівчинки лялька, а не планшет у руках. Вона звертає увагу на те, що маленька не відриває свого погляду від ляльки. Очі опущені, вона тихо тримає її в руках, пестячи волосся. Мати старається не дивитись на батька. Вона спостерігає за дочкою з трохи сумним виразом обличчя. А на його обличчі слабка посмішка, хоча брови нахмурені. І те, як він колихає правою ногою, уже здається зловісним.

Вона відвертається до вікна. Бачить, що сонце сховалось за хмарами. Не можна оцінювати людей. Будь-яка гра світла може змінити вираз їхніх облич. Перетворити радість у смуток. Або ж, велика ймовірність того, що це все через телепортацію… Молекули мозку реагують на те, що їх активно переміщають — і створюють ці реалістичні ілюзії.

Вона знову звертає увагу на музику, яка весь цей час грала у навушниках. Не може впізнати композицію. Жодних слів, тільки гітара і трохи ударних. Спокійна мелодія ніби створена для краєвидів, повз які проноситься потяг. Вона виймає навушники, і в голову вдаряє тиша вагону. Дівчина дивиться навколо — ніхто не розмовляє. Пасажири зайняті своїми справами. Навіть ті, які прийшли разом, не спілкуються. Хтось дрімає, хтось читає, хтось, так само, як і вона мить тому, слухає музику. Очі у всіх опущені або дивляться у вікна. Вона навіть хоче зустрітися з кимось поглядом. Хоче пересвідчитись, що вони справжні люди. А що, як і вона не справжня? Усі в цьому вагоні можуть бути частиною існування якогось головного героя. Вони зараз їдуть тут, існують у цьому світі для одної мимовільної зустрічі. Дівчина опускає погляд на свої руки. Невже вони несправжні? А усе її життя? Вона могла почати існувати тут, у цьому потязі декілька хвилин тому. Спогади, які наповнюють її свідомість, емоції, які наповнюють її серце — це вигадка. Зараз вона вийде на своїй зупинці, зустріне гіпотетичного «Його» і, як тільки покине його поле зору — припинить своє існування. Як і сім’я біля неї, як і інші несправжні люди у вагоні. Всі вони зникнуть після того, як їх побачить гіпотетичний «Він» у потрібному місці в потрібний час.

Хоча ні, це неможливо. Вона б не могла цього зрозуміти, якби була несправжньою. Напевне, це вона той головний герой. Світ створюється для неї й всі ці люди існують тільки для того, щоб вона звернула на них увагу, вийнявши навушники з вух. Вона боїться відвести погляд від вікна — упевнена, що їх уже не існує, що вагон повністю пустий. Вона сама у порожньому всесвіті, який створюється для неї. Навіть ці розмиті краєвиди тут всього на мить.

Дівчина заплющує очі. Одягає навушники. Це занадто страшно.

Музика заколисує її. Вона засинає, й весь світ зникає у темряві разом із нею.

 

***

Він різко розплющує очі. Його ніби холодною водою облили. Все тіло на мить схопила судома, щоб відпустити, коли він прокинеться. Таке трапляється, коли різко прокидаєшся від кошмару. В ту ж мить, як жахливий монстр наздоганяє тебе, ти обертаєшся і бачиш його наповнені смертю червоні очі — й прокидаєшся. Або коли падаєш уві сні. Ніби відчуваєш землю, об яку розбиваєшся і яка, на щастя, виявляється м’яким ліжком.

Він тягне руку до протилежного боку ліжка. Порожньо. Перед очима з’являється напівпрозорий годинник: «00.34». Він спав всього п’ятнадцять хвилин.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше