8. Кайрен

Ще місяць тому він запідозрив щось неладне.

На церемонії поховання його дідуся, короля Рейдона, серед важкого запаху ладану й приглушених голосів придворних, він раптом відчув магічний імпульс.
Той самий — знайомий до болю.
Той, від якого колись прокинулася його власна сила.

Він різко озирнувся.

Поряд стояла королева Анна — стримана, непохитна, з обличчям, що не видавало жодної емоції.

«Дивно… що це може означати?» — промайнуло в його думках.

Але церемонія тривала, і він не міг дозволити собі жодного зайвого руху.

За кілька днів після прощання з покійним правителем він зазирнув до улюбленого місця старого, родинної бібліотеки, там юнак зустрів королівського архіваріуса — сухорлявого старця із гострим поглядом, який безсумнівно пам’ятав більше, ніж будь-хто при дворі.

— Що вас турбує, Ваша Високосте? — запитав архіваріус, не піднімаючи очей від сувою.

— Чи може моя магія… реагувати на інших? — задумливо промовив юнак.

Старий повільно підняв голову.

— Від народження ваші сили спали глибоким сном. Невідомо, чи вони б коли-небудь пробудилися, якби не іскра маленької спадкоємиці Верденії, — промовив він тоном, ніби читав давній текст.

Принц завмер, уважно слухаючи.

Після короткої паузи архіваріус продовжив:

— Оскільки саме від іскри магії роду Ладнорслав ваша сила прокинулася, ви будете відчувати їхню магію, коли хтось із носіїв поруч. Так пишеться в старовинних трактатах.

З глибин пам’яті виринув давно забутий спогад:

Маленька дівчинка.
Її сміх.
Її тепла долонька, що торкнулася його руки.
Світло, яке розлилося по його тілу, коли вона взяла його за пальці.
День, коли його магія вперше подала знак.

«Якщо я відчув імпульс від Старшої королеви… то чому не відчув його від принцеси Емілії?»

Він ковтнув повітря.

— Чи може бути виняток? Наприклад… не відчувати магію того, хто пробудив мою силу?

Архіваріус задумливо потер підборіддя.

— Виняток, звісно, можливий. Ми не можемо знати все достеменно.

Юнак полегшено видихнув.

Але старий не закінчив.

— Проте… — він підняв палець, — зв’язок із тим, хто подарував іскру пробудження, завжди найсильніший. Найчіткіший. Найглибший.

У принца ніби земля пішла з-під ніг.

Бо він пам’ятав той день.
Пам’ятав, як Ладнорслави прибули, щоб врятувати його дідуся.
Пам’ятав маленьку принцесу, яка мала б бути тією самою дівчинкою з балу.

Але…

Він не відчув нічого.
Жодного імпульсу.
Жодного тепла.
Жодного зв’язку.

Навпаки — йому здалося, що перед ним стоїть зовсім інша дитина.

І хто б тоді повірив хоч і принцу, та все ж ще зовсім хлопчикові, який сказав би:
«Це не вона».

«Це було так давно… цілих десять років тому. Ситуація була критичною. Можливо, через ту метушню я й сам загубився у своїх почуттях?» — хлопець замислено потер лоба.
«Як би там не було… я маю спочатку сам розібратися в усій цій ситуації».

— Ваша Високосте? — озвався архіваріус, підводячи погляд. — Ви чимось занепокоїлися?

— Все добре, пане Іларію. Не турбуйтесь, — ввічливо вклонився майбутній монарх і вийшов із кабінету.

Коридор був тихим. Яскраве сонце прорізалося крізь важкі вікна, малюючи на підлозі золоті смуги.
Але думки принца крутилися, немов вихор, не даючи йому ані кроку спокою.

— Покличте мені Лойда, — кинув він одному з підлеглих, що саме проходив повз. — Я чекатиму його в своїх покоях.

Юнак упевнено рушив уперед, та щойно двері за ним зачинилися, він не зупинився.
Навпаки — почав ходити уздовж кімнати, немов звір у клітці.

«Я маю зустрітися з Емілією. Ма́ю пересвідчитися в своїй правоті».
Він зупинився, ніби прислухаючись до власних думок.

«Але ж вона втратила свою магію…»

Кроки сповільнилися.

«Може… спогади сплуталися? Може, ми зустрілися вже після того, як вона втратила силу? Може, я просто не відчув її через це?..»

Він знову пришвидшив ходу.

«А якщо все саме так, як я пам’ятаю… якщо та дівчинка була іншою… якщо хтось щось приховав…»

Його пальці нервово ковзнули по підвіконню.

«Я маю все з’ясувати. На кону — честь головного королівства Ларандосу».

Нарешті почувся стук у двері.

— Заходьте! — вирвалося різкіше, ніж він планував.

— Ваша Високосте, ви мене кликали? — озвався юний підлеглий.

— Привіт, Лойде. Прошу, заходь, — м’якше відповів Кайрен.

— Щось термінове? Ти ж міг просто подзвонити, — хлопець облишив формальності й зачинив за собою двері.