7. Перчена вечеря.

Дівчата знов опинилися в розподільчому залі.

Вони підійшли до того самого прозорого полотна, крізь яке Емілі вперше увійшла сюди разом із королевою Анною. На гладкій поверхні скла знов побігли дрібні брижі, ніби хтось торкнувся водної гладі.

Пліч‑о‑пліч подруги зробили крок уперед — і пройшли крізь нього, як крізь прохолодний протік води.

Наступної ж миті вони опинилися в світлій просторій столовій, що здавалася висіченою з єдиного гранітного моноліту.

Високі стіни відбивали гул голосів, а підлога м’яко виблискувала, віддзеркалюючи тепле світло підвісних ламп.

Три довгі ряди дерев’яних столів тягнулися майже до самого кінця зали.
За ними вже сиділи десятки студентів — хтось жваво жестикулював, хтось сміявся, хтось жував так, ніби не їв тиждень.

Ліворуч уздовж стіни сяяв сервірувальний ряд:
величезні казани, глибокі тарелі, підноси з випічкою, миски з салатами, глечики з напоями.
Від усього цього долинали спокусливі аромати — пряні, солодкуваті, терпкі, такі, що одразу змушували шлунок стискатися від голоду.

— Ох, як же тут пахне… — мрійливо протягнула Марʼянка. 

— Щось я не чув, щоб до нашого університету набирали студентів без магії! — пролунало неподалік столика, за яким дівчата збиралися сісти, тримаючи в руках розноси зі своєю вечерею.

Гомін їдальні раптово стих. Кілька поглядів повернулися в їхній бік.

Емілі мовчки поставила свою тацю на стіл та спокійно сіла за нього. З Мар’янчиного розноса донісся звук затремтілого посуду.

— Пахне дійсно смачно, — невимушено всміхнулася Емі до подруги до подруги, ніби нічого не сталося.

— Ей, шмаркачко! — знову протягнув знайомий голос. — То що треба зробити, щоб мій таточко взяв тебе на навчання?

— Облиш її, Якобе, — почувся чийсь голос із натовпу.

Емі нахилилася до Мар’янки.

— Чому він такий впевнений, що в мене немає магії? — тихо запитала вона.

— Ми були однокласниками в школі Верделон, — прошепотіла та. — Наскільки знаю, лише ми троє змогли вступили сюди з нашого випуску.

— Ясно, — коротко кивнула Емі.

«То значить таткового синочка не навчили манерам», — всміхнулася вона подумки.

У цей момент у її тарілку з супом прилетіла зім’ята серветка.

— Ой, вибач, переплутав зі смітником, — розреготався Якоб.

— Ей, ну годі тобі! — знову озвався хтось, але хлопець лише зневажливо хмикнув.

Емілія повільно підвелася. Взяла тарілку з бульйоном. І, мило всміхаючись, рушила до кривдника.

Якоб був так зайнятий власним сміхом, що навіть не помітив її наближення.

Гаряча рідина вилилася йому просто на голову, стікаючи по русявому волоссю.

— Ти що, зовсім розум втратила?! — заверещав він, підскакуючи.

— Ой, вибач, — Емі награно прикрила вуста долонею. — Випадково переплутала з помийним відром.

На мить у залі запала тиша.

А потім — вибух. Від здивованих вигуків до шаленого сміху, що прокотився хвилею по всій їдальні. Хтось захлопав. Хтось свиснув. Хтось мало не впав зі стільця.

Якоб стояв червоний як буряк, з мокрим волоссям, що стирчало в різні боки.

— Ти!… ти!… — він задихався від злості, але слів не знаходив.

Емілія злегка знизала плечима.

— Передай татку, нехай звільнить гувернанток — здається, вони трохи халтурять, — пошепки додала вона, всміхаючись так, що почули, мабуть, усі.

Та впевненою ходою повернулася до подруги.

— Ну ти даєш, — заворожено пролепетала Мар’яна. — Це ж син ректора.

— Та хоч Папи Римського.

— Кого?

— Ем… Короля Верденського.

— Здається, разом із пам’яттю в тебе й відчуття страху стерлося.

«Господи, як же жила та бідолашна дівчина, що була тут замість мене?»

— Ти ще про це пошкодуєш, шмаркачко! — зло виплюнув Якоб і щодуху пішов геть з їдальні.

Емі навіть бровою не повела, насолоджуючись залишками своєї вечері.

— Ти точно та сама Емілі, яку я знаю? — запитала Мар’яна майже пошепки.

— А ти сумніваєшся? — обережно всміхнулася Емілі.

— Сама не знаю. Але я тебе не впізнаю, — у голосі подруги відчувалося захоплення.

— Сприйму це як комплімент.

Мар’янка закотила очі, але посмішка все одно проривалася.

— Ти б бачила його обличчя… — вона прикрила рот долонею, намагаючись не розреготатися знову. — Я думала, в нього очі повипадають.

— Це буде важко забути.

Дівчата не втримали сміху від такої згадки.

Навколо них студенти ще перешіптувалися, озиралися — хтось кидав Емі схвальні погляди, хтось здивовані, хтось заздрісні. Але ніхто не наважився підійти ближче.