5. Одне слово

Підлітки почали розходитися по відповідних сходах, що естетично завершували архітектурні хвилі ведучи на балкони факультетів.
Емілі зацікавлено роздивлялася довкола: на першому ярусі були рослинологія та тваринологія, на другому — артифакторика та архітектурно‑просторовий, третій поверх займав екстрасенсорно‑хронологічний з лівого боку, а з правого… не було жодних позначок.

— Цікаво, а куди веде той балкон, — задумливо пробубніла вона собі під ніс.

— Там кімнати викладачів, — спокійно відповіла рудоволоса Марʼянка.

— Що? — здивовано перепитала Емі.

— Я чула, як хтось казав, що над артефакториками живуть вихователі, — пояснила Марʼянка.

— Ааа, зрозуміла.

«Невже я це вголос запитала? От халепа… вже язик за зубами не тримається», — картала себе Емілі, наближаючись до дверей гуртожитку свого факультету разом із новоспеченою подругою.

І саме в цей момент перед нею, немов виріс із повітря, з’явився той самий недоумок, що причепився до неї в потязі зі своєю… свитою.

Вони всі піднімалися по сусідніх сходах до архітектурно‑просторового факультету.

В якусь мить їхні погляди зустрілися. В очах Емілі читалася відверта зневага, а на його обличчі розтяглася зухвала посмішка. Він уже відкрив рота, щоб щось кинути в її сторону, але, коротко глянувши в бік сцени, сомусь різко передумав та промовчав.

— І знову цей нестерпний Якоб зі своїми дружками, — втрутилася Мар’яна, помітивши цю німу сцену. — Завжди кичиться тим, що має високий статус. 

— Статус? А хто він? — Емілі зсунула брови, ніби намагаючись щось пригадати.

— Невже ти забула? Він же ш син ректор. — Мар’янка зупинилася й уважно на неї глянула.

«От тобі й конфіденційність»

— Та… щось із пам’яттю останнім часом, — невпевнено знизала плечима Емілі.
 

Мар’янка насупилася, - що аж веснянки немов потьмяніли.

— Дивно. Ми всього тиждень не бачилися, а ти вже так змінилася… — вона нахилилася ближче, знижуючи голос. — З тобою все добре? Нічого не болить?

— В голові трохи паморочиться. А загалом ніби все добре, — несміло відповіла принцеса.

Подруга одразу зупинилася й уважно на неї глянула.

— Краще тримайся за мою руку. Може, одразу до медпункту сходимо? — тривога в голосі дівчини звучала щиро.

— Ні-ні, не все так погано, — поспішила запевнити Емілі, хоч сама відчувала, що звучить не надто переконливо.

— Гаразд… але якщо стане хоч трохи гірше — одразу скажи. Домовились?

— Авжеш, — вимучено всміхнулася Емілі.

За кілька хвилин перед дівчатами відкрився вхід до ще одного просторого холу — ніби повністю сплетеного з гілок дерев із вплетеними квітами, лише підлогою стелився глянцевий паркет.
Коли всі студенти факультету зібралися в цьому холі, старшокурсник взяв слово:

— Усім привіт. Мене звуть Микола Сойченко, цьогорічний староста нашого факультету. Радий вітати вас у стінах нашої Альма матер. Перш ніж ви розселетесь по кімнатах, хочу повідомити кілька правил:

По-перше, магія простору не поширюється на кімнати гуртожитку. Тому жодних експериментів чи тренувань з магії в них не проводимо — для цього є спеціально відведені місця.

По-друге, відбій о 22:00 — після цього часу ніхто не має права шуміти чи заважати іншим.

По-третє, хоч це й очевидно, та все ж скажу: не шкодити рослинам, що вже ростуть на території корпусу.

І так, — перед вами чотири арки.

Третій курс, — він вказав рукою на найдальший прохід з правого боку, — другий — неподалік нього. Перший коридор — вашого курсу. Четверта арка, — вказав на дальній прохід зліва, — зала дозвілля.

А зараз ходімо, — хлопець рушив крізь першу арку, — на дверях написані ваші імена, можете сміло розходитися по відповідних кімнатах. У разі чого знайдете мене в межах третього курсу.

Повітря пахло свіжістю й легкими трав’яними нотами — ніби хтось щойно провітрив приміщення й розклав ароматні рослини. З кожним кроком першокурсників у коридорі ставало все менше — хтось уже знайшов свою кімнату, хтось зупинявся роздивитися табличку, хтось радісно вигукував, упізнавши своє ім’я.

— Нарешті в мене буде своя кімната, яку не доведеться з кимось ділити! — засяяла Мар’янка, коли побачила на дверях напис «Мар’яна Барвінська». — О! То ми з тобою сусідки! — вона аж підстрибнула від радості.

Емілі ж завмерла перед вирізьбленою табличкою:

«Емілія Ладнор»

Серце глухо вдарилося об ребра.

«Ладнор чи Ладнорслав? Ех, була, не була і невже все це відбувається насправді…»

Вона повільно простягнула руку й торкнулася холодної металевої ручки.

— Давай разом! — пролунало збоку. — На рахунок три. Раз…

Емілі міцніше стиснула гладку ручку.

— Два…

Дівчина перевела подих, примруживши очі.

— Три! — вигукнула Мар’яна.

Вони разом увійшли до своїх кімнат. З першим кроком Емілі відчула, як по тілу пробігли мурахи. Тут було щось дуже знайоме і чужорідне водночас. Різьблені візерунки на стінах, м’яке ліжко, вмонтована шафа поруч із висіченими полицями, широкий письмовий стіл і ще багато затишних дрібниць. Дівчина обережно провела пальцями по стіні, відчуваючи шорстку деревину на дотик.

— Кімната оформлена в тому ж стилі, що й твої покої в королівському палаці, — прорізав повітря владний голос.