2. Глибина памʼяті

Емілі знесилено продовжувала сидіти на підлозі, спершись спиною на холодні залізні двері. Вона знов і знов прокручувала в голові своє життя — як подорожували з батьками, як святкували сімейні свята, весілля старшого брата, школу — але не могла згадати садочок і взагалі нічого до школи. Лише ця страшна кімната вимальовувалася в уяві.

— Може, це сон? Я просто ще не прокинулася… Точно, така маячня може лише наснитися… — Вона істерично засміялася. — Зараз прокинуся — і все буде як завжди. Проведу Тимурка до школи, відвідаю заняття… Лишилося лише прокинутися.

Вона боляче щипнула себе за ногу — нічого. Щипнула за руку — лише додала собі болю.
Вона щосили вдарила по холодних дверях.

— Випустіть мене звідси!

У відповідь — тиша.

Невідомо, скільки часу минуло — година, дві, п’ять — коли замок у дверях знову заворушився.

Увійшла бабуся — якщо можна її так назвати. Вона більше не виглядала бідолашною старенькою з помутненим розумом. Це була самовпевнена жінка з рівною поставою, в елегантній сукні та невисоких підборах.

Емілі шоковано відійшла та сіла на краю ліжка.

«Не можу повірити, що це та сама бабуся, що пекла нам млинці влітку і водила в парк на атракціони. Хто ця жінка?»

— Емілія Ладнорслав, — гордовито звернулася жінка.

— Ладно… хто? Це якийсь розіграш? — скривилася дівчина.

— Ладнорслав, — твердо повторила жінка.

Емілі уважно спостерігала за нею, примруживши очі.

— Шкода, що ця жахлива кімната й досі живе в тобі. Я цього не хотіла.

«Не хотіла? То вона має стосунок і до дитбудинку?» — промайнула здогадка.

— Давай трохи змінимо атмосферу. — Незнайомка клацнула пальцями — і в ту ж мить інтер’єр кімнати змінився на вишуканий кабінет. Темне дерево, високі полиці, м’яке світло ламп — усе виглядало настільки реальним, що Емілі мимоволі торкнулася столу, перевіряючи, чи він справжній.

— Так трохи краще. Чи не так?

— Як ти це зробила? — заозиралася дівчина.

— Все просто. Каюти потяга налаштовуються на енергополе свого пасажира, — спокійно пояснила жінка. — Якщо знати правильне заклинання, можна хоч тронну залу сформувати.

Вона знову клацнула пальцями.

Світло змінилося. Стеля піднялася. Під ногами з’явився холодний мармур. Навколо загорілися вогні тронної зали — величної, обрамленоЇ золотом, з високими колонами.

Емілі відскочила, не вірячи власним очам.

— З-заклинання?.. Що це за місце? Хто ти така? — тривожно відступала вона.

— Вибач, чомусь вирішила, що ти мене пам’ятаєш. Я мати короля Артема Ладнорслава, правителя земель Верденії. Старша королева Анна. І… за сумісництвом твоя бабуся.

— Маячня якась, — коротко всміхнулася дівчина. Але, озирнувшись ще раз, насторожилася. — Хочеш сказати, я королівського роду? Не вірю. Може, це якийсь гіпноз? Такого не може бути насправді.

— Колись давно, на балу на честь весіннього рівнодення були запрошені вельможі трьох найбільших королівств нашого світу — почала розповідь жінка — Верденії, Ліпландії та Фарнарії. Свято проходило у великій залі заміського маєтку. Все було як завжди — всі раділи. Музика лісових арф змішувалася з кришталевими дзвіночками Ліпландії та глибокими барабанами Фарнарії.

Повітря було наповнене ароматом весни, магії та надії. Поки не сталося те, через що довелося сховати тебе — так далеко і так надійно, щоб ніхто навіть не здогадався шукати.

Емі щойно уявила танцюючі силуети в пишних сукнях та елегантних фраках, як жінка зупинилася.

«Цікава казочка.»

— Так, що ж сталося? — нетерпляче запитала юна особа.

— Те, чого ніхто не очікував. Маленька принцеса проявила свою силу. Про яку чули лише зі старих хроніках Ліпландії, але не бачили поколіннями. Того вечора дівчинка розбудила магічну силу в хлопчику, в якого не могло бути магічних здібностей. Вся знать стала свідком великого дива.

— Це і була страшна подія? — підвела брову дівчина.

— Найстрашніше було попереду. Старий правитель Фарнарії був тяжко хворий. Всі знають, що правителі роду Ладнорславів мають дар зцілення. Я особисто їздила допомогти королю Південних земель на прохання його підданих. Та, всім довкола відомо, що ми не маємо сили над магічними хворобами, як я вже казала - це велика рвдкість. — Наступного ж дня ми отримали прохання застосувати дар нашої маленької спадкоємиці. Відмовити на королівське прохання — те саме, що оголосити війну. Цього не можна було допустити.

— Що тут такого — допомогли б йому та й по всьому.

— У давніх текстах писалося, що магічне виснаження такого роду може позбавити дитину дару, а в деяких випадках — призвести до непоправних наслідів. Ми не могли ризикувати твоїм життям. Тому я почала пошуки сховку — ще дуже давно, я чула про паралельні світи та можливих двійників.

— І ти заховала мене в іншому світі, — скептично продовжила Емілі.

— Саме так. Але не просто заховала — я поміняла тебе місцями з іншою дівчинкою. Її теж звуть Емілі. Бідолашна втратила батьків і росла в тому страшному місці.
Дівчина слухала розповідь немов казку.