1. Коли реальність змінює напрям

В середині все похололо.

«Що за?… Потяги? Звідки вони тут?» - Дівчина заозиралася навкруги.

Позаду неї була та сама алея, той самий ранок, як і кілька хвилин тому, лише парк, що був за дорогою, кудись зник. Поміж важких вагонів вона угледіла знайомий силует.

— Бабусю! — вигукнула вона, не вірячи власним очам.

Світлофор засвітив зеленим, і дівчина, не гаючи ні секунди, кинулася в сторону залізної дороги.

— Бабусю! Анно! — знов і знов кликала вона, прямуючи вздовж важких потягів.

Вона почала заходити у відкриті вагони, вдивлялася в обличчя людей, які проходили повз. З першого ж вагону пощастило натрапити на провідницю:

— Перепрошую, — слова злипалися, думки плуталися. — Ви часом не зустрічали тут літню жінку… приблизно мого зросту… в рожевій сукні… з білою шаллю?

Провідниця зітхнула, але чемно всміхнулася:

— Вітаю. Повз мене проходить багато людей, зокрема літніх жіночок. Може, у вас є її фотографія?

— Фото… — думки в голові змішувалися, кожна спроба сконцентруватися розсіювалася в попіл. — Сімейне фото, зараз, секунду. — Емілі нервово водила тремтячим пальцем по екрану мобільника. — Ось, ось ця жінка — в центрі.

Провідниця уважно глянула. Похитала головою.

— Вибачте, не зустрічала.

Емі поквапилася до наступного вагону. Вона продовжила пошуки, розпитуючи кожного зустрічного. Та все було марно — бабці ніхто не бачив.

Паніка почала стискати груди. Повітря стало важким, ніби насиченим металевим присмаком.

І раптом — силует. Той самий. Мить — і він зник між вагонами сусіднього потяга.

— Бабусю! — кинулася дівчина за нею.

Вона заскочила в ті самі двері, де щойно бачила стареньку.

Всередині вагон виглядав настільки дивно, що дівчина мимоволі зробила крок назад. Пересвідчившись, що це справді потяг, вона обережно рушила далі, роздивляючись незвичні скляні контейнери, що світилися блакитним світлом і заповнювали більше половини металевого корпусу.

«Цікаво, що там за склом?»

За наступними дверима Емілі чекало не просто здивування — справжній шок. Це місце точно не могло бути частиною потяга: просторий білий хол нагадував купол зорельота ніби з якогось фантастичного фільму. Тіло заніміло, серце пропускало удари, сповільнюючи свій темп.

«Де я?»

Вона завмерла, на мить забувши де вона та навіщо взагалі сюди увійшла. Люди навколо поводилися звично — проходили повз, розмовляли, переглядалися між собою. Ніхто не звертав на неї уваги.

— Дивіться, хто до нас завітав! — пролунав не знайомий голос збоку. — Це ж наша бідненька Емілі.

Поруч вибухнув сміх підлітків.

— Хто ти такий? Що тобі треба від мене? — підвівши брову з іронією, запитала Емі.

— Ахах, робиш вигляд що ми не знайомі? Що мені може бути треба від такої простачки, як ти? Хто взагалі тебе сюди впустив?

 Погляд Емі ковзнув по групці підлітків за його спиною — вони єхидно всміхалися, не зводячи з неї очей.
«Боже, що за стадо.» - промайнуло в думках.

— Чому це ти ділиш людей на класи? Корона голову не тисне? — відрізала вона. Хтось тихо прискнув  сміхом за його плечем. — Я взагалі-то шукаю свою бабусю, а не твоє его скривдженого хлопчика.

— Що ти сказала?! — різко підвищив голос той.

— Ти ще й глухий на додачу? — Емі навіть не намагалася стримуватися.

Юнака перекосило. Його компанія ледь стримувала сміх, дехто прикривав обличчя руками.

— Якщо ви її не бачили — геть з дороги, — кинула вона й розвернулася.

За кілька метрів стояв батько — чомусь у білому халаті — і зосереджено дивився на щось, посміхаючись.

— Та… то!.. — Емі зробила крок до нього.

Але наступної миті в його обіймах опинилася інша жінка. Головний лаборант фірми в якій він працює.

Всередині щось обірвалося.

«То ось чому він так часто затримувався на роботі…»

— Ей, я ще не договорив! — Той нахаба безцеремонно шарпнув її за руку, розвертаючи до себе.

На очах виступили сльози. Усередині все палало — зрада, біль, розчарування.

«Як він міг?.. Як? Мамочко…»

— Казав же — шмаркачка, — злорадно кинув Юнак.

Емі вирвала руку, зціпила зуби й побігла. Просто побігла — не знаючи куди, не думаючи навіщо. Перед очима миготіли спогади про родину, сльози застилали шлях.

Вона зупинилася лише тоді, коли опинилася перед дверима в самому кінці коридору. Відчинила їх — і застигла.

Звичайна пофарбована кімната. Старе панцерне ліжко. Перекошена шафа.

У голові щось клацнуло.

«Ця кімната… кімната мого дитинства.»
Спогад виринув із глибин підсвідомості — як вона плакала в кутку цього брудного ліжка одягнена в яскраву святкову сукенку та сріблясті туфельки.

Під ногами відчувся поштовх — чи то потяг, чи зореліт рушив з місця.

— Все повернулося на своє місце, — тихо пролунало з-за дверей.

Емі різко обернулася.

Бабуся стояла в коридорі і замикала перед дівчиною двері.

— Ні… — голос зірвався. — Бабусю, ні! Відчини!

Замок клацнув.

Кроки віддалялися.

— Бабусю!

Вона вдарила в двері раз. Другий.
Марно.

Сльози хлинули самі. Дівчина повільно сповзла на підлогу, притиснувшись чолом до холодного металу.

Так само як тоді, багато років тому, коли її ніхто не чув.

— Матусю… Вадиме… Тимуре…— прошепотіла вона. — Що з вами?.. Де я?.

Тиша.

Лише глухий гуркіт руху.