Пролог

Вона біжить, біжить крізь темряву, десь там далеко миготить відблиск світла. Ноги стають ватними, ніби погрузли в болоті. Дівчина щосили йде далі, поки паніка не охоплює все тіло, стискає груди й не дає дихати.. Емілі ривком підвелася на ліжку, по скронях стікав холодний піт.

 «Це лише сон. Слава Богу, просто нічне жахіття» — видихнула вона з полегшенням. Заплющила очі і розслаблено плюхнулась назад на м’яку подушку.

Сонячні промені вже пробивалися крізь тонкі штори на панорамних вікнах. Світла кімната дівчини наповнилася ранковим сяйвом. На телефоні задзвонив гучний будильник.

 «Ще п’ять хвилиночок» — відклала набридливу мелодію вона. — «Цікаво, мама вже розбудила Тимура? Чи знову заходилася зі своїми квітами з самого ранку?»

 Емілі неохоче піднялася з ліжка, накинула на себе легкий халат та вийшла з кімнати. Спальня молодшого брата була навпроти.

— Тимурчику, — тихо покликала вона, — час прокидатися.

— Ммм, не хочу, — почувся сонний дитячий голос.

— Давай ще п’ять хвилиночок. Добре? Чекатиму тебе на кухні, — зівнувши, запропонувала старша сестра.

— Угу…

Дівчина вмилася холодною, бадьорою водою. Прийшла до кухні, де кухарка вже клопоталася над приготуванням сніданку.

— Доброго ранку.

— Дай Бог, щоб був добрий, — відповіла жінка, поглядаючи на двері, що виходили до вітальні.

Прислухавшись, Емі почула, як батько з кимось говорить на підвищених тонах. Це був явно недобрий знак.

 Голова родини був відомим архітектором, він частенько затримувався на роботі. Зазвичай він був дуже спокійним — це вперше дівчина була свідком того, що батько підвищив на когось голос.

— Щось сталося? — тихо запитала Емілі, не зводячи погляду з дверей вітальні.

— Ще годину тому приїхали якісь невдоволені люди з фірми. Привезли купу якихось паперів, — змовницьким тоном прошепотіла кухарка. — Пан Арсен виглядав дуже стурбованим.

— А де мама? В оранжереї?

— Ну ти ж знаєш свою маму — вона поки кожну квітку не огляне, навіть снідати не прийде.

Колись вона була ландшафтним дизайнером. Вони з батьком так і познайомились на одному з проектів. Але люди все частіше просто відмовлялися від дизайнерів. Мама поступово замкнулася в собі, у своїй домашній оранжереї…

За кілька хвилин до кухні увійшов сонний, невдоволений Тимурчик.

— Доброго ранку, — промимрив малий.

— Доброго ранку, соколе, — всміхнулася жінка. — Як спалося?

— Добре. Та я б з радістю поспав ще.

— Ну, всі ми любимо поспати. Чи не так? — підморгнула робітниця.

— Можливо, — зівнув хлопчина.

На сніданок були млинці з полуничним соусом та чашечка ароматного чаю або теплого молока на вибір.

— Дякую, пані Розо — це дуже смачно.

Після сніданку брат із сестрою пішли збиратися до школи. Вже на виході з дому, на поличці в прихожій, Емілі помітила невеличку сумочку. Це був ридикюль дружини старшого брата — вони гостювали напередодні ввечері.

 «І як вони могли забути її тут?» — дівчина підняла сумочку, яка виявилася розстібнутою, а всередині — велика пачка валютних купюр, що складала чималу суму грошей. Дівчина швидко замкнула ридикюль та поставила його назад.

— Ну ти йдеш? Ми зараз спізнимося! — відволік сестру Тимур.

— Ходімо, ходімо, — поквапилася вона, чераз мигцем зиркнувши на забуту річ.

На дворі стояв теплий весняний день, все довкола цвіло, сповнюючи свіже повітря квітковими пахощами. Емілі провела хлопчика до школи та поверталася додому. Вона навчалася у місцевому коледжі, і зараз там з технічних причин був тиждень вільний від занять.

Дорогою в неї задзвонив телефон, на екрані світилося імя старшого брата.

— Алло, привіт, Вадиме.

— Привіт. Слухай, Ем, ми там вчора забули Мартину сумочку у вас. Можеш вислати її нам поштою? А то в нас часу немає забрати.

— Поштою? — здивувалася дівчина. — Ти впевнений, що це надійно?

— Не хвилюйся, ми вже все продумали.

— Може хоч кур’єром?

— Чудова ідея. Доставку ми оплатимо самі.

— Добре, тільки адресу напиши, щоб я випадково не помилилася.

— Дякую, Емі, ти чудо.

— Будь ласка, — важко зітхнула дівчина, згадуючи вміст тієї сумочки.
Прийшовши додому, юна дівчина зустріла дивну картину. Невідомі люди оцінювали обладнання їхнього будинку, дідусь із бабусею чомусь перевіряли, чи працюють обігрівачі. 

Насторожено звівши брови, Емілі першим ділом переконалася, чи на місці вміст майбутньої посилки, і полегшено видихнула, впевнившись, що все гаразд. 

Вона обережно пройшлась будинком, намагаючись зрозуміти, що тут відбувається. Батьки про щось тихо говорили у вітальні, активно жестикулюючи руками.

— Послухай Марино! — вигукнув батько.

Емілі відволікло сповіщення на телефон, — «Кур’єр під’їхав.»

"Хм, так швидко. Ото сервіс."

Щойно вона повернулася в дім, після оформлення відправки, здригнулася від неочікуваного звернення:

— Емілі, доню. Ти зараз нічим не зайнята?

— Ні, мамо. Щось відбувається? Хто всі ці люди?

— Я тобі потім поясню. Бабуся хоче піти прогулятися — не могла б ти скласти їй компанію? Ти ж знаєш, її не можна лишати саму.

— Добре, мамо. Не знала, що дідусь з бабусею до нас сьогодні завітають.