Подвійне побачення

Наталка вже цілий тиждень вислуховувала компліменти на адресу своєї подруги Танюши. Свекруха навіть примудрилася порівняти невістку з Танюшою - благородною дівчиною, яка не подивилася на зовнішність недолугого Толіка, а зрозуміла хлопця та дала пораду його багатій, а тому дуже хорошій, мамі.  
- Щось вам раніше Танюша не подобалася? Ви казали, що вона якась дика і дебела. – сказала Наталка з ревністю в голосі. 
- Я таке казала!? 
- Так. Схоже, ви, як і більшість дивитеся лише на зовнішність. 
- Так, як і мій син. 
- На, що ви натякаєте? – примружила очі Наталка. 
- Ні на що! – психанула Ольга Петрівна, задерши свого курносого носа до самої стелі, і вийшла з кухні, на якій, власне, і відбувалася розмова. 
Наталка нещодавно повідомила про свою вагітність, тому з нею намагалися не сваритися, щоб жінка не маніпулювала цим. Вона навмисне не говорила про свій стан до дванадцятої неділі, щоб чоловік і свекруха не вмовляли зробити аборт. Це її тіло і Наталка знала, що ніхто не повинен вказувати їй, що з ним робити. Тим більше, вона одного разу переривала вагітність і дуже важко це перенесла. Все ж таки, міцним здоров'ям похизуватися Наталка не могла. А тепер ця вагітність ще й рятувала її від надмірних дорікань свекрухи. 
Немає грошей? – То нехай чоловік іде та працює! Він у цьому також брав участь. А Наталка не знала, що вагітна, бо місячне йшло. Принаймні це вона й сказала шокованим чоловіку та свекрусі. Діти, навпаки, раділи, що буде маленька дитинка, ніби це нова домашня тваринка, яку їм не дозволяли завести. Все бісило. 
Знову доведеться йти в декрет, а їй обіцяли підвищення. Вона повинна була стати головним економістом. Недаремно, для неї це місце давно родичі гріли. 
Інколи виникали дивні думки в голові: чому їй з дитинства вбивали в голову, що сім'я – це добре і її обов'язково треба мати, а діти – це прекрасно. Звісно, чоловіку легше – він лише ходить на роботу й займається сексом зі своєю жінкою, яка повинна народити після цього дитину в неймовірних муках, годувати її груддю, навіть, коли хочеться спати і болять соски, створювати затишок вдома і після декрету знову йти на роботу, коли всі знання і навички вивітрилися з голови після щоденного трирічного дитячого плачу. БІСИЛО. 
На мобільному заграв рингтон, який був поставлений на Танюшу, і це ще більше роздратувало Наталку. Одного разу вона хотіла записати розмову з подругою, намагаючись витягнути образливі слова в адресу Толіка, його мами і, для ідеалу, трохи про свекруху. Але Танюша послухала поради Ніни Матвіївни(стара подруга вважала, що телефонні розмови досі прослуховують кгб-істи) і намагалася по телефону нікого не ображати. 
- Алло! Привіт, Танюшо! – оманливо щиро відповіла Наталка. 
- Привіт! Як почуваєш себе? 
- Та нормально! Зранку нудило, але імбирний чай допоміг! 
- Бідненька... Але добре, що краще стало. 
- Ну, тобі цього не зрозуміти(може, й ніколи не зрозумієш), але вагітним завжди погано. – спокійно сказала Наталка, розмова з подругою неабияк її дратувала. 
- Так, я читала про це. – не менш спокійно відповіла Танюша. Дрібні образи вона завжди пропускала. 
- До речі, мама Толіка хотіла заставити його до тебе зателефонувати. 
- Навіщо? Ми ж говорили з нею, що ми один одному не підходимо. 
- Ну, таку невістку, як ти, хотіла б кожна свекруха. Навіть моя. 
- Не треба.. – Танюша боялася влипнути у таку неприємну сімейку. 
- Чому? Тобі Толік не сподобався? Його зовнішність? – дещо єхидно мовила Наталка. 
- Я йому не сподобалася... 
- Облиш, хлопець просто соромиться. Все ж таки він - не красень. 
- Не думаю... 
- Щось я не вірю, що ти йому не сподобалася, може, навпаки? 
- Ні, повір, він на мене так оцінюючи поглянув, ще б трохи і, як при купівлі коня, на зуби почав би дивитися. 
- Так? 
- Так! Я йому явно чимось не сподобалася! 
- Може, через зайву вагу? Чи заглиблені, маленькі бляклі очі? – навмисне перерахувала недоліки Наталка. 
- Я... не знаю... – пригнічено відповіла Танюша, а Наталка трохи потішилася. 
- Знаєш, тобі не варто засмучуватися. Чоловіків ще багато. Ось моя тітка в сорок знайшла свого принца. Що правда, він був розведеним і мав трьох дітей, але її це вже не хвилювало. 
- Так, позитивна історія... 
- А, що? Красивих і багатих на всіх не вистачить. 
- Так, твоя правда...  
- Добренько. Ти не засмучуйся. Дзвони, якщо що? 
- Добре, бувай. 
- Пака. – натиснула на відбій Наталка. 
Вона тішилася зіпсованим настроєм подруги. Але в гості Танюшу більше ніколи не запросить, бо ще відіб'є її чоловіка. Нехай в іншому місці щастя шукає, якщо знайде. 
Але спілкування з подругою Наталка не припинить, бо з малку була привчена ні з ким не сваритися. Адже знайомства можуть бути корисними у різних випадках. Навіть ні чим не примітна Танюша зробила їй хорошу дисконтну картку у свій супермаркет і повідомляє про усі акції. 
Варто згадати, ще з дитинства, сусідську дівчинку, з якою Наталка посварилася перед тим, як та зі своєю родиною переселилася в США, а потім присилала подарунки їхній спільній подрузі. Від заздрощів Наталка плакала ночами, адже миритися запізно, бо адресу, тепер уже американки, їй не хотіла давати, та спільна подруга, яка вихвалялася іграшками. 
Тому невідомо, що чекає на Танюшу-невдаху. Хтозна яким боком повернеться до неї фортуна. Жінці головне – вдало вийти заміж. А чоловік може бути при зв'язках і грошах. Такі знайому пригодяться. 
І все ж таки Танюша здавалася їй значно щасливішою від себе, бо вона й досі була під опікою батьків, могла цілими днями займатися лише собою, і не чула дорікань всюди сущої свекрухи. Наталка сама дивується, як її шлюб й досі тримається. Але який-не-який, а чоловік її любить, діти також, а свекруха – не вічна, хоча й має міцне здоров'я. Аби пережити цю мимру! 
Дивно, але думки двох жінок – Наталки та Ольги Петрівни кружляли довкола Танюши, яка й не здогадувалася про це. І, якщо перша хотіла якось очорнити ім'я подруги перед ріднею, то друга мала намір допомогти дівчині знайти свою другу половинку, але, не руйнуючи шлюб свого сина, як подумала неприємна їй невістка.  
Єдине, що відчула Танюша після розмови з Наталкою – це те, що вагітна подруга не в гуморі, тому зателефонувала ще одній своїй подрузі – Каті. 
- Алло! – відгукнувся мелодійний голос жінки. Катя завжди дзвінко розмовляла, а сміялася гучніше всіх, що не завжди всім подобалося. 
- Привіт! Ти сьогодні можеш прогулятися? – цього разу Танюша вирішила не запитувати про справи подруги, а відразу про те, що її цікавить. 
- Не знаю, у мене тут речі полиняли... Ти, може, знаєш, як таке виправити? 
- А, що сталося? 
- Тут одна кофтинка, на якій написано «прати вручну та окремо» випадково потрапила до пральної машини. І все стало салатового кольору. Вова образиться на мене... 
- У тебе вже ж таке було? 
- Так, я тоді прогуглила цей трабл, але на способі номер два весь одяг в кінець зіпсувався... 
- Ого! А тепер, що ти думаєш робити?  
- Мабуть, буду виварювати. 
- Це коли каструлю з одягом на вогонь ставлять? 
- Так, але тут написано, що треба натерти на тертці господарське мило. Це те, що з цуциків варять? Може, взяти звичайне? Рідке підійде? – розмірковувала Катя. 
- А, може, здати все у хімчистку? Вони ж таке роблять? – запропонувала Танюша, бо відчула, що її подруга щось зробить, як завжди, не так. 
- Це, мабуть, мега дорого? 
- Не дорожче, аніж купувати новий одяг. 
- Окей. То я пошукаю, де саме є якась хімчистка і зателефоную тобі, щоб погуляти? 
- Ем, так, добре. – погодилася Танюша. 
Через дві години вже увечері вони все ж таки зустрілися. У тихому кафе з українською тематикою. 
З Катею, як за звичай, була її одинадцятирічна донька Аріна. Дівчинка не слухала розмову дорослих, бо тримала в руках мобільний телефон і грала на ньому в якусь гру. 
- Ти й досі - вегетаріанка? – запитала Танюша, коли та замовила собі й дитині вегетаріанський салат та піцу «Маргарита». 
- Так! Вже майже рік! Невже, тобі зовсім не шкода бідну свинку, з якої зробили бекон. А свині, до речі, дуже розумні тварини! – дещо агресивно сказала Катя. 
- Та я про це не думала... 
- А треба! Ось я скинула зайві кіло завдяки «ЗДОРОВІЙ» їжі! – вказала на себе Катя, хоча особливої різниці Танюша не помітила.  
Вони обоє й досі лишалися жінками з невеликою зайвою вагою. Хіба-що, Катя не мала таких великих стегон, як в Танюши. Та й одяг вони обирали кардинально різний. Якщо Танюша хотіла все прикрити, маскуючи зайві кіло, то Катя – все відкривала, і свої «недоліки» вважала якоюсь родзинкою, якою варто пишатися. Ось і зараз леопардові лосіни невигідно облягали стегна і округлий живіт із вагомими боками, які ніби випливали зверху, що їх не могла приховати простора чорна туніка. 
- А Вова щось тобі за це говорив? – нагадала Танюша подрузі за вегетаріанство. 
- Ой, що ці чоловіки можуть сказати!? Їм би в печери і на мамонтів полювати! – пирснула зі сміху подруга та вдавала з себе якогось примата, розставивши в боки руки і ухкаючи, як мавпа. 
- То він – не вегетаріанець? 
- Ні, він себе вважає хижаком! – зареготіла голосно Катя. – Ще й Аріну підбиває на це! 
- Арінка, а ти любиш їсти те, що й тато, чи те що й мама? 
- Танюша, не дави на дитину! – закотила очі до неба Катя. – Доцю, ти любиш їсти те, що ми зараз їмо? 
Арінка, яка була дуже схожа на маму зовнішньо, і внутрішньо – на тата, повільно відірвала очі від екрану телефона і байдуже відповіла: 
- Так. І ще я хочу фруктовий салат.  
- Ось бачиш! – повернулася до подруги Катя. – Окей, доню замовимо ще салатик. 
- Та я фрукти також їм. Це смакує усім. 
- Саме так, ти – всеїдна, як якась свинка, чи ведмідь, а треба трохи перебирати їжею. Їж лише фрукти і овочі. – злісно сказала Катя. Ніби вона захищає усіх бідних тваринок, чиє м'ясо дуже смачне. 
- Добре, колись спробую. Але ти дивися за Вовою, бо ще почне його ЯКАСЬ підгодовувати? 
- Хіба-що це буде його мама. Колись я робила суп із консервованої сардини, то вона скривилася, як середа на п'ятницю. 
- А ти рибу й досі їси? 
- Так, вона ж дурна і не може зрозуміти, що вона вже мертва! 
- Ну, мертві не здатні думати... 
- Ой, та я не так сказала! – трохи переваривши інформацію фиркнула Катя -  Вона не усвідомлює, що може загинути. Ти бачила, як вони тупо в акваріумі дивляться і відкривають рот, щоб дихати. І Ісус Христос усіх рибою годував, тому – можна. 
- Зрозуміло... – трішки задумалася Танюша. Вона хотіла нагадати подрузі за шкіряне взуття і пластик, який гниє в землі тисячами років, але вирішила не сперечатися. Тим більше, що кожен лишиться при своїй думці, а напруга між ними почала зростати.  
Ніхто так не переймається тим, що в чужій тарілці, як вегетаріанець. Тому м'ясоїдна Танюша дуже сильно співчувала Вові, який щодня чув дорікання своєї дружини. Так і шлюб можна зруйнувати через розбіжність у поглядах.  
- Ти мені говорила про якусь стареньку бабусю? – згадала Катя. 
- А? Так! Є одна старенька, яка боїться, що її квартиру відберуть якісь аферисти, бо вона живе сама і не має родичів. 
- Ого! А, як вони таке зроблять? 
- Ну, підроблять документи і поміняють замок у вхідних дверях, поки та піде на комп’ютерні курси, чи ще кудись. Або ж отруять її за допомогою псевдо медиків, і змусять щось підписати. У тебе ж чоловік – мент!? Ти повинна була чути про таке! 
- У нього дуже не приємна робота, і кримінальну хроніку по телевізорі я також не дивлюся. Набридло... – фиркнула Катя. 
- Знаєш? Цікався інколи його роботою, може, йому буде приємно. Ти ж його морально підтримуєш. Буде більше тебе цінувати і дарувати усяких подарунків. 
- Так, день народження, 8 березня, річниця весілля, першої зустрічі, сватання і день закоханих лише раз в рік бувають. Але я колись запитувала про його роботу, то там, як не алкаш якийсь, то наркоман. Це тобі не Агата Крісті. Нічого цікавого! – подруга відкинула свою долоню в бік, ніби їй заважала надокучлива муха. – То, що там за бабця така, яку хочуть лопухнути? 
- Та звичайна. Їй за вісімдесят перевалило, живе сама на Дундича 25, квартира 100. 
- Окей, зараз закину по вайберу Вові. Нехай перевірить. – байдуже сказала Катя. Вона була з тих жінок, які більше хвилювалися за бездомну тваринку, аніж за якусь стару жінку. 
- Її звати Ніна Матвіївна... – добавила Танюша. 
- Не хвилюйся так. Ніхто тепер не посміє викинути бабцю на вулицю. Так-що не бомжуватиме на старість. 
- Знаєш, це так дивно... Живеш, працюєш все життя, а на пенсії ти нікому не потрібен. 
- Треба було своїх дітей виховувати, чи всиновити, якщо боїшся самотності. 
- Але все одно діти будуть зайняті своїми дітьми, їм буде не до тебе. 
- То не треба бути нікчемною старою, яка ще не вмирає, а просить той заповітний стакан води! Ха! Я не хочу сидіти і відбирати у своїх онуків батьків, щоб ті мене розважали і слухали мій мега повчальний старечий маразм. Ніби раніше всі були добріші та старих поважали. Щось мені не подобається хронологія тих часів, та й гицлі спокійно відловлювали собак на очах дорослих і дітей. І не в той час ми живемо, щоб нам старими було сумно! У нас є інтернет і телефон – користуйся!  
- Але у них зір не той і слух барахлить? 
- Мозок у них барахлить! Вони ж збираються групками біля під'їздів, але щодня вислуховувати інших старих їм також лінь. Я клянуся здоров'ям сусідських дітей, що я вимагатиму від своїх дітей лише доглянути мене, коли я не зможу самостійно піднятися з ліжка, або ж в кінець втрачу розум. Але краще вмерти, аніж ходити божевільною. Тим більше всі психи вважають себе нормальними, а всіх довкола – ідіотами. 
- Так, це найгірше, що може бути. 
- Ні, найгірше – це коли мучишся цілий рік, твій крик ночами чують рідні, але у нашій країні заборонена евтаназія. 
- Це ти про свою бабусю? 
- Так, вона останній рік так корчилася від болю, що не було сил на це дивитися. Бабця Діна, царство їй небесне, сама просила себе вбити. – Катя затуманеними очима подивилася собі в стакан із соком, трохи поміркувала і сказала: - Одного дня вона схопила мою руку, якою я тримала ніж(масло їй в кашу хотіла кинути), і направила собі до серця. Мені було п'ятнадцять. Я так злякалася. Ти б знала... Я заплакала і сказала, що не хочу її вбивати. Після цього вона ніби прокинулася від якогось марення і більше мене не чіпала. Але мені було її дуже шкода. Ми, згідно нашої релігії, віримо, що деякі муки отримуємо за наші гріхи, а самогубство – це найгірше, що може зробити людина. І терпимо, бо боїмося, того пекла, про яке розповідають нам з дитинства. 
- То ти думаєш, що можна вчинити самогубство? 
- Ні, але я їх не осуджую, це їхній вибір. Та я б могла вбити, якби мене попросили, але, якщо за це не було б ніякого покарання(ні в цьому , ні в іншому світі). Єдине, що спиняє людей від жорстокості – це страх, що з тобою зроблять щось таке погане, що до сраки мені такі справи. 
-   Ти доволі змістовно все пояснила. – трохи переварила все Танюша. 
- Еге ж, тому не хвилюйся за ту бабцю. Мій Вова зі всім розбереться. Так, Арінка, тато рулить!? 
- Так-так... – байдуже відповіла дівчинка, яка не покидала свого телефона.  
Але цієї відповіді цілком вистачало Каті, щоб вона була задоволена. Танюша бачила в її очах якусь тиху радість. Вона любила своїх чоловіка і доньку. Катя не вміла шити і вишивати, погано мила посуд і підлогу, лишаючи розводи, та й готувала не дуже смачно, але завжди намагалася бути кращою господинею, аніж вона є насправді. Нехай жінка не вправна у хатніх справах, але вона також ходить на роботу, хоч отримає меншу зарплатню, аніж її чоловік. Але й він вдома нічого не ремонтує. 
Вова не вмів лагодити крана, не знав, як робити ремонт, та й ручку від комода вкручував так, що вона відламувалася через місяць, тому рівно через рік комод лишився без неї. «Який їхав – таку й здибав!» - казала йому Катя, коли він обурився, бо його улюблена кофтинка після прання стала надто малою. Він не сперечався. Він любив Катю, але бурмотів собі під ніс і далі. Вова знав, що у шлюбі варто інколи гальмувати і поступатися, тим більше коли поруч мчать на шаленій швидкості з мигалками, і це явно не швидка допомога. Він кохав цю, інколи, надто прогресивну жінку, яка вміла свої хатні невдачі маскувати феміністичними ідеями. Але вона намагалася щось робити і він це бачив. Нагла, самовпевнена, дурненька, але вона – його жінка. Кохана, пристрасна і слабка... Вова кохав її, а вона його... 
Танюша хотіла б також мати такого відданого чоловіка, як у Каті. А їхня донечка, хоч і часто сидить з телефоном, є справжнім математичним генієм, та це з першого погляду і не скажеш. Такій родині при знайомстві ніколи не заздриш, особливо, коли Вова розстібає ремінь, як сідає за стіл, а Катя починає розповідати про допомогу бездомним тваринам і пригощає якоюсь екзотичною їжею, яку зовсім не хочеться куштувати. 
- До речі, Катю, як пройшов ювілей у Вови? – згадала Танюша про намір подруги готувати чоловікові торта власноруч. 
- Та нормас! Я встромила тридцять п'ять свічок і там не було видно, що я невдало ліпила з мастики пістолет з наручниками і поліцейську кепку.  
- А на смак, як вийшло? 
- Та ніяк! Я ж куштувала, коли готувала, то після третьої спроби побігла в магазин і купила шоколадний торт, якого прикрасила по-своєму. 
- Як? 
- Просто: здерла ті всі розочки зверху і натягнула білу мастику. 
- І ніхто не здогадався? 
- Та я таке вже одного разу робила, на Арінкіну днюху. 
- То чому відразу не замовила? Якщо знаєш, що не вмієш готувати... 
- А, якщо цього разу вдасться? – аж підстрибнула на місці Катя, а Танюша нічого не могла відповісти на оптимістично-риторичне запитаннячко.  
- Знаєш, мені здається, що, щоб щось вдавалося – треба завжди тренуватися, чи намагатися це робити якомога частіше(не лише на дні народження). Ну... Щоб бачити свої помилки, чи вдосконалюватися... Якось так. – після довгої паузи сказала Танюша. 
- Так, але, не повіриш, часу зовсім немає. Дім-робота, робота – дім. – сумно сказала Катя, яка працювала вихователем в дитячому садочку.  
- Ти ж працюєш лише півробочого дня: до обіду або після обіду? 
- Так, але ці діти так кричать, що голова у мене «ОСЬ ТАКА». – показала руками Катя. – Особливо, коли ясельна група, то там здуріти можна. Добре, що я зараз п'ятирічок веду. 
- Це випускний? 
- Ні, наступний рік. 
- Це знову щось тобі подарують на згадку? 
- Так. Надіюся, що не картину з бурштину. У мене вже таке є... – скривилася подруга. 
- То ти натякни батьківському комітету? – радила Танюша, яка щиро хотіла допомогти. 
- Ну його! Ще скажуть, що я хабарі беру. Мені проблеми не треба! – замахала руками подруга. – Ось поглянь як це все гучно обговорюють в інтернеті!? Від цього треба триматися подалі! 
- У вас у садочку прямо своя якась химерна політика! І усілякі інтриги... Не те що у мене на касі. 
- У вас також зайвого не треба говорити, бо ще клієнта образите. До речі, у Вови на роботу перевівся один мужчинка, не одружений(немає каблучки), за тридцять і кажуть, що він досить перспективний. Звісно, ще не зрозуміло, що він за тип, але можна вас познайомити, якщо ти не проти. – лукаво підморгнула Катя. 
- Мене вже Наталка знайомила... 
- А... То, ти вже зустрічаєшся? І не кажеш, от коза! 
- Ні! – замахала руками Танюша. 
- Чому? Якийсь придурок попався? 
- І так, і ні. Ніна Матвіївна каже, що з таким гріх зустрічатися... 
- Священник? 
- Та ні! – вигукнула Таня і розповіла все, як було. 
- То радій, що тебе це лихо обминуло! – аж сплеснула в долоні Катя.  
І тут раптово дзвонить Танюшин мобільний. На дисплеї загорілося ім'я «Наталка». 
- Алло!  
- Привіт! А у мене для тебе новина! – весело вигукнула Наталка. 
- Яка? 
- Ольга Петрівна сказала, що з Толіком провела виховну бесіду і він повинен тобі зателефонувати. Так що чекай дзвінка! – сказала Наталка, а Танюша зраділа, що Катя їй сватає Вовкіного колегу. 
- Але я вже йду на побачення. 
- Яке? – здивувалася подруга. 
- Мені Катя запропонувала піти на побачення з колегою її чоловіка. 
- То це перше побачення? 
- Так 
- То зустрічайся з обома. Якщо ти Толіку не сподобалася, то, можливо, й тому чоловіку не сподобаєшся, розумієш? 
- А, так... – зніяковіло відповіла Танюша. Схоже, Наталка ще довго не відчепіться від неї зі своїм Толіком. 
- Добре, не сумуй. І чекай від кавалерів подарунки. Ех, початок знайомств – це, завжди, квіти й цукерки. – замріяно прошепотіла жінка. – Хоча, Толік – ще той жлоб... Ну, добре, бувай!  
- Так, пака. – нейтрально відповіла Танюша, яка вже думала, що відповісти Толіку, щоб її не розцінювали, як наречену. 
- То, що там за кіпіш? – запитала Катя. 
- Знову Толік. 
- Я сьогодні поговорю з Вовою. Твій номер телефона можна давати? 
- Так. 
Рівно через тиждень Танюша отримала два запрошення на побачення, одне з яких було біля кафе. І, не повірите, але це була пропозиція від скупого Толіка. Телефонувати він соромився, тому відправив їй коротке повідомлення, на яке вона змушена була відповісти схвально. 
Друге запрошення було через телефонний дзвінок. 
- Алло! 
- Добрий день! Тетяна, це вас турбує Сергій. Мені ваш номер телефону дав Володимир Лінник. Ми з ним – колеги. Розумієте, я у цьому місті вперше і хотів би провести вихідний день, у суботу, десь... на прогулянці... відпочити. Чи можете, ви, скласти мені компанію? – говорив досить ніжний, але чоловічий голос. 
- А... Так, звичайно. А куди ви б хотіли піти? 
- Сам не знаю. На суботу передають хорошу погоду. Може, прогуляємося? 
- Так, добре. 
- Чудово! А де ви живете? 
- На Струтинській 42. 
- Це Південний район? 
- Так. 
- То я за вами заїду. На коли вам буде зручно? 
- Не знаю, у будь-який час. 
- Тоді о третій годині, добре? 
- Так. 
- Тоді до зустрічі, Тетяно! 
- Так, до зустрічі!  
Танюша спочатку раділа запрошенню, бо до третьої години вона встигне розпрощатися з огидним Толіком, який запросив її на одинадцяту. Але потім дещо засмутилася, бо о 15:25 буде її улюблений серіал, що йшов раз в тиждень. Не даремно, субота була в неї завжди вихідна. Ну, нічого, в неділю зранку повтор, але вставати треба дуже рано. 
Танюша довго обмірковувала майбутнє «завтра». Як істота надзвичайно соціальна, вона хотіла з кимось все це обговорити, але було вже досить пізно, а ті хто не спить навряд скажуть щось путнє. Тому Танюша кинула коротке повідомлення Ніні Матвіївні: «завтра у мене два побачення». 
Через лічені секунди заграв мобільний і на дисплеї висвітилося ім’я по-батькові старенької подружки. Щойно Танюша натиснула пальцем, щоб прийняти дзвінок, як Ніна Матвіївна почала швидко тараторити: 
- Доброго вечора! У тебе подвійне побачення? Тільки не кажи, що це знову той Толік? Передзвони мені! 
- Не поспішайте... У вас безліміт на номери вашого оператора, а він у нас – один. І подвійне побачення – це, коли дві пари, а я з двома хлопцями, тільки по-черзі. 
- Молодець! – вигукнула старенька. – Тільки не перетворися на одну з твоїх подружок, як та шльондра, як її? 
- Люда. Вона, просто, не довіряє чоловікам.  
- Тому їх використовує? 
- Щось типу того. І в неї багато феміністичних поглядів. 
- Феміністки чужих чоловіків не забирають із сім’ї, а проявляють жіночу солідарність. Та й зараз багато хто прикривається цими поняттями: «фемінізм», «расизм», «вегетеріанство» і т.д. Раніше було простіше, ти образишся на цю несправедливість, але ти знаєш кому співчувати, а на кого сердитися, а зараз біле і пухнасте може бути бридким і огидним всередині. 
- Ви так говорите, бо то була ваша молодість. Не одна старша людина не скаже, що раніше було гірше. Навіть, мої батьки, що жили в дев’яностих роках, кажуть, що тоді люди були добрішими і щирішими. 
- І правильно кажуть! – вперто відстоювала свою думку стара. – Я нещодавно читала, що дві ненормальні кошеня вбили і виклали відео на ю-туб, а тік-ток, то там, взагалі, всі тік-токнуті. Булькають, стрибають, їдять усяку погань і б’ють себе. 
- То ви не те дивитеся! – розсміялася Танюша. – Є швидкі рецепти, в’язання, співи... 
- Нащо мені ті рецепти? Я що готувати не вмію? 
- Ну, може, щось новеньке, чи те, що ніколи не куштували... 
- Знаєш, на старість дуже важко чимось цікавитися, все старе і нудне... 
- Тоді дурня в тік-тоці може вас здивувати. 
- Я вже в культурному шоці! – вигукнула стара. – Ти також це дивишся? 
- Інколи, - зізналася Танюша. 
- Тепер зрозуміло чому ти неодружена. 
- Чому? 
- Бо там усі хочуть якогось Пікачу. – відповіла Ніна Матвіївна, а Танюша розсміялася. – Ні, ну серйозно!? Ці короткі ролики не мають жодного сенсу, а люди їх дивляться і марнують свій час. Їхні діти коли виростуть запитають їх: «Мамо, що ти робила, коли була молодою?». А їм відповідадимуть: «Дивилися тік-ток». Супер! До речі, ти можеш на тік-ток виставити завтрашнє відео. 
- Яке? 
- Якщо побачення буде таке ж коротке, як з тим Толіком. І з ким ти йдеш на побачення? 
- Я й з ним іду... 
- Знову? Ти здуріла!? 
- Він запросив зранку, але потім я зустрічаюся з Сергієм. 
- Ну, нарешті нові обличчя. І хто він? 
- Він колега Катіного чоловіка. 
- От, холєра... 
- Чому? 
- Як це «чому»? Не чула прислів’я: «з ким поведешся того й наберешся»? 
- І що? 
- А те, що менти надто часто спілкуються з людьми «нечистими на руку», що й самі стають схожими на них. Та й у них вільний доступ до наркотиків, розумієш? 
- У Каті нормальний чоловік. 
- У такої жінки не може бути «нормальний» чоловік. 
- То мені не йти на побачення? 
- Я цього не казала. Навпаки, ти повинна іти на побачення. Якщо зараз такі поліцейські, що терплять таких, як та дура, то тебе він повинен на руках носити, або ж вони навмисне шукають ідіоток, щоб на їхньому фоні бути розумними. 
- То там працюють ідіоти? 
- Я цього не говорила, але більшість кінофільмів говорять про інше. Розумні стають приватними детективами, бо з ідіотами важко працювати. Та й ю-туб показує, що це все правда. 
- Я не хочу чоловіка-ідіота. – наївно обурилася Танюша. 
- А хто тобі пропонує одружитися? 
- Але ж... – почала дівчина, але її нагло перебили. 
- Може, ти будеш надто розумною для нього. Та й треба спочатку сподобатися йому. Тому не кажи матері куди ти завтра ідеш, бо вона надто цінить духовну красу, а зустрічають саме  по одягу, а не списку добрих вчинків. 
- Одягнути ту спідницю і блузку, що ви мені подарували? 
- Не варто часто одягати одне й те саме. Прибережи цей образ на якусь особливу подію. – замріяно порадила старенька. 
- То, що мені одягти? 
- Я пам’ятаю в інстаграмі я бачила легку шифонову сукню. 
- Це яку? – запитала Танюша, яка не сильно розрізняла види тканини, а стара роздратовано пояснила. 
- Ту з бузковим принтом. 
- А я в ньому не повна? 
- Повна, але там хороше декольте, а такі груди гріх ховати. Та й, якщо він не сліпий, то рано чи пізно зрозуміє, що у тебе є невелика зайва вага.  
- Добре, одягнуся, як там на фото. 
- Е, ні-і! Там ти одягла нудні чорні босоніжки на дивній танкетці. Взуй оті яскраві фіолетові босоніжки, що я тобі дала. І ліфчик візьми з пушапом і, щоб трішки тиснув, ніби груди дуже великі, щоб йому на все інше засліпило. Також візьми ті сонцезахисні окуляри, а-ля котяче око. І зроби високий хвіст і накрути кінці, щоб було пишніше волосся.  
- Я не люблю носити сонячні окуляри. – заперечила дівчина. 
- Твої очі... не вирізняються особливою красою. А ось біла шкіра на фоні темних окулярів і яскравої помади буде вигідно підкреслювати твою красу. Та й не варто все показувати відразу. Нехай він захоче, щоб ти зняла ці окуляри. Хай заведе в кафе, де немає яскравого сонця. 
- Добре. Це цікаво. А сережки, які одягнути? Великі кільця? 
- Ні, великі сережки пасують до розпущеної зачіски, коли волосся закриває вуха. А зараз одягни маленькі сережки-гвіздочки. 
- Добре.  
- І не фарбуйся сильно. Яскравої помади достатньо. – пояснила стара. – Ех, сьогодні цілий вечір уявлятиму тебе на побаченні... 
- Краще лягайте спати, вже достатньо пізно. Вибачте, що вас потурбувала. 
- Просто заснути – не цікаво. Я завжди фантазую у ліжку, хоч як двояко це звучить. Інколи, я уявляю, що я молода і є успішним дизайнером, а мої покійні подруги заздрять за моєю спиною. Уявляю, як ми з чоловіком виграємо квиток на курорт і там до мене залицяються чоловіки, а мій Мітя ревнує... Просто, лягти і чекати на сон надто скучно, особливо, коли на пенсії і немає тої роботи, тої втоми, від якої засинаєш щойно твоя голова торкається подушки. Старі скиглять... Ось і зараз, я можу з тобою ще довго говорити, бо відісплюся завтра вранці, а ось ти будеш заспана на побаченні, тому лягай спати. Солодких тобі снів.  
- Дякую, вам також. – відповіла Танюша. 
Дівчина не поспішала лягати спати. Їй також хотілося фантазувати. Вона уявляла, як Толік хоче ще побути разом з нею, а вона йому відмовляє, махаючи на прощання ручкою. А Сергій виявляється високим красивим чоловіком. Полісмени повинні бути в гарній фізичній формі, адже так?  
Танюша тільки зараз зрозуміла, що не знає, як він виглядає. Хоча... Чи має це якесь значення? Головне, щоб людина була хороша. Чомусь Танюша не поцікавилася у Каті, як він підписаний в інстаграмі чи фейсбуці. Але Сергій все одно був неймовірним красенем у Танюшиній голові. Хотілося, щоб їй заздрили, хоч раз у житті, але заздрили. А зовнішність красеня чоловіка – це те, що важко не помітити. Видатний розум можна не помітити, якщо не говорити з людиною, а красу – не пропустиш.  
Танюша зловила себе на думці, що вона, як той Толік, який з огидою дивився на неї. Це її засмутило, але вона була впевнена, що й від прищавого коротуна вона не втече. Вона не буде дивитися з огидою, а намагатиметься дізнатися більше про нього... І тоді Танюша уявила його надзвичайно розумним, таким як  Пуаро Агати Крісті. Такий собі низенький вусань, але з хитрою посмішкою. З таким буде цікаво жити разом... 
За цими роздумами дівчина заснула. Уві сні вона гуляла зі знаменитим детективом і розслідувала вбивство старенької місіс Марпл. Дівчина була вправним судмедекспертом, хоч вона ніколи не вивчала медицину.  Її розбудив постріл у груди. 
Важко дихаючи, Танюша сіла у ліжку і зрозуміла, що вона запізнюється до огидного Толіка.  
Дівчина швидко одягла зім’яту бузкову сукню, зробила високий хвіст і намазала губи яскравою рожевою помадою. Вона обіцяла все виправити, коли повернеться додому. Тим більше, що у неї чотири години, щоб все виправити. 
Огидний Толік стояв під кафе з гарними рожевими трояндами. Він виглядав роздратованим і зустрів її тим же поглядом. 
- Привіт! Гарна сукня, але дуже зім’ята. 
- Привіт. Ти дуже спостережливий. 
- Це важко не помітити... – пробурмотів достатньо голосно Толік і дав дівчині в руки квіти без жодних слів. 
Вони мовчки зайшли в кафе. 
- Піцу будеш? 
- Так. – погодилася Танюша, бо зовсім не снідала. 
- Я думав ти на дієті. – хмикнув Толік. 
- У тебе також є зайва вага, я думала, що ти мене зрозумієш. – здивувалася нахабній поведінці Танюша. 
- Для мене ця вага не зайва. Вона мені не заважає. Та й чоловікам головне бути розумними. 
- Жінкам також треба бути розумними. – сказала Танюша. 
- Так, треба. Шкода, що ти цим обділена. 
- Ей! Я – розумна. Я завжди добре вчилася. 
- Але не змогла застосувати знання за межами університету. 
- Бо у мене немає таких батьків які можуть мені пригріти «хороше місце», на відміну від «декого»! – прошипіла Танюша. 
- То навіщо ти там навчалася, якщо не знала куди підеш після університету? – здивувався Толік. 
- Бо я надіялася влаштуватися на роботу по спеціальності, але мене ніде не брали. Всі казали, що у мене дітородний вік і їм не треба дівчат, бо підете в декрет. 
- То чому ти не почала шукати чоловіка? – з цікавістю запитав Толік. 
- Я не хотіла заміж, та й не впевнена, що зараз хочу. Це, просто... хочуть від мене. – сумно сказала дівчина, усвідомлюючи, що не знає, що саме вона хоче. Ще вчора її жахала самотність, а сьогодні вона її бажає. 
- То скажи їм, щоб відчепилися. – байдуже сказав Толік. 
- А чому ти не скажеш те саме своїй мамі? Тобі ж це також не потрібно? 
- Ні, я хочу одружитися, але це повинна бути гарна жінка. – заперечив Толік. 
- А розум? – здивувалася Танюша. 
- Гарна в усіх відношеннях. 
- То чому ж ти таку й досі не знайшов? 
- Може й знайшов, але я не повинен це всім розповідати. – Толік лукаво посміхнувся своїми масними пухкими губами, чоловіку такі не пасують, а жінки собі про такі мріють. 
- Пробач, але ти мені дійсно не підходиш. Я прийшов лише тому, що мене попросила мама. 
- Я також прийшла тому, що мене попросила подруга. А чому ти мамі не скажеш, що хочеш якусь гарну дівчину? 
- Вона хоче, щоб я швидше одружився. Мені скоро сорок і я – єдиний син. 
- То скажи мамі, що у тебе вже є та яку ти кохаєш. 
- Я цього не казав.  
- То у тебе є вже дівчина, чи немає? 
- Це тебе не обходить. – відмахнувся чоловік. 
- Ще й як обходить! Мені Наташа весь мозок виїла через тебе. – розгнівилася Танюша, що було на неї не схоже. 
- Обережніше зі словами, - попередив Толік і показав мобільний телефон, на екрані якого висвітився диктофон. – Потрібні фрази дуже легко вирізати і можна показати кому треба. 
- Ти дуже жорстокий... Що я тобі зробила? – втомлено сказала Танюша, їй ставало байдуже про те, що подумає про неї подруга. Танюша легко здавалася у суперечках. 
- Нічого. Але моя Віта не заслуговує на таку свекруху, як моя мама. Вона надто багато пережила в цьому житті... – сказав з турботою у голосі Толік. 
- То ти все ж таки з кимось зустрічаєшся? – запитала, стверджуючи Танюша. 
- Ти – тупа... Роби висновки з того, що я кажу. – закотив до лоба очі, а через товсті лінзи це було дуже химерно. – Але ми можемо бути корисні один одному. Від мене відчепиться мама, а від тебе - подруга, хоча я б на твоєму місці її так не називав. Ми скажемо, що ми зустрічаємося, а самі будемо зайняті своїми справами. І троянди купила моя мама, я б тобі і кульбаби не зірвав. – з огидою в голосі сказав Толік. 
- Може, я не хочу казати усім, що я з тобою зустрічаюся? – фиркнула Танюша. 
- То цей запис про твоє небажання одружуватися будуть чути усі. – покрутив телефона в руках чоловік. 
- Добре... – погодилася дівчина.  
Через кілька хвилин перед ними лежала запашна піца. Танюша хотіла швидше поїсти та побігати додому прасувати сукню. 
Толік також швидко їв. Здавалося, що він боявся, що Танюша з’їсть більше, а потім про щось замислився і сказав: 
- За піцу платиш ти. 
- Чому? – здивувалася дівчина. 
- Бо у мене на тебе компромат. 
- Знаєш, це могло подіяли лише на якогось підлітка, тому іди в дупу. – розізлилася  дівчина і хотіла встати і піти, але він її спинив. 
- Добре-добре, давай поділимо суму навпіл. 
- Але ти - скнара... 
- Ти - не моя дівчина, щоб я на тебе витрачав гроші. 
- Ти й на Віту шкодуєш грошей? 
- Звісно, ні! Але вона моя дівчина і я все для неї зроблю. Тобі це не зрозуміти. Навряд ти когось кохала, тобі ж хочеться бути із собою коханою. – гидливо сказав Толік. 
- На жаль, мені зустрічалися лише такі кретини, як ти, тому немає кого кохати. 
- Співчуваю... Ґаразд заплачу я за піцу, лише сходжу в туалет, бо від тебе аж живіт скрутило. 
Танюша аж видихнула і продовжила їсти, лишивши горе-залицяльнику один шматочок піци, щоб була рівно половина. Але Толік не приходив. Дівчина хотіла швидше піти додому, щоб привести себе у належний вигляд перед побаченням із Сергієм. 
Через півгодини очікувань Танюша запитала в офіціантки чи не бачила та чоловіка з яким вона прийшла. 
- Пробачте, але він вже давно пішов, хіба ні? – співчутливо відповіла дівчина. – Ви маєте чим розрахуватися? – запитала вона, а Танюша зблідла.  
- Зараз подивлюся... 
На щастя у гаманці була потрібна суму. Ледве-ледве вистачило. 
Танюша зла, але не голодна пошкандибала додому. Було таке ж відчуття, як коли з неї списували «недостачу» вкінці місяця на роботі. Це бісило. 
Вдома у дівчини все валилося з рук. Сукня не бажала просуватися, а праска робила непотрібні складки. Ледве покінчивши з цим Танюша почала фарбувати губи та маскувати недоліки на шкірі обличчя. А зачіска не хотіла ставати пухнастим хвостиком.  
Телефонний дзвінок подруги ще більше роздратував Танюшу. Наталка телефонувала посмакувати усі подробиці побачення. 
- Привіт! Розповідай, як проходить побачення? – бадьоро запитала Наталка. - Чи воно давно вже скінчилося, як і першого разу? – єхидно запитала знову. 
- Ні, все чудово. – згадала настанови Ніни Матвіївни дівчина. – Він подарував мені розкішний букет троянд, мого улюбленого рожевого кольору. Пригостив піцою... з вином і ще салатик такий легенький з морепродуктами.  
- Троянди купила його мама. – перебила подругу Наталка.  Її бісило вдале побачення навіть з таким одороблом, як Толік. 
- То я їй сподобалася? 
- Та їй усі дівчата подобаються, аби з її синочком одружилися! Але побачення вже скінчилося? 
- Ні, він стоїть поруч і нас чує. – збрехала Танюша, а Наталка аж втратила дар мови. 
- Ой, дай телефон Толіку? – нервово попрохала Наталка. 
- Пробач, він не хоче... Пака! – натисла на відбій Танюша. 
Вона трохи заспокоїлася. Але потім пошкодувала, що так розіграла подругу. Все ж таки, її також «довбає» її свекруха. Наталку шкода, ще й вагітна, та й ця подруга вважає, що головна ціль усіх дівчат – вдало одружитися. А Толік – багатий і це не найгірший варіант. Тим більше, що й в коханні можна помилитися, як Марина, чи Люда, яка сотні разів помилялася. Тому Наталку все одно було шкода. 
Наталі також було шкода, але тільки себе. Це ж яке щастя, коли про тебе піклуються! Вона згадала перші побачення зі своїм чоловіком. Все було добре, поки не переїхала до свекрухи. І зараз Танюша відчуває на собі чоловічу турботу. Це дратувало! 
Наталка тішила себе, що її чоловік гарніший і також небідний. Але й не такий багатий! Але Танюша також житиме зі свекрухою))) Але ця свекруха вже обожнює свою майбутню невістку! Але Наталку також любили, поки не почали ділити спільні житлові квадрати))) Та все одно у Танюши краще, бо Толік багатший. Це бісило. Ще й скаже, що вона казала за Толіка і його маму. Наталка ж не знала, що поруч стояв той ідіот Толік. Тепер її колупатиме свекруха. 
Наталці хотілося плакати. Навіть не так. Їй хотілося ревти від образи. Тепер Танюша матиме хорошу роботу, бо їй не дозволять працювати касиром, і житиме у розкішному БУДИНКУ а не квартирі. У них буде один єдиний малюк, а не троє. І Танюша радітиме безтурботному життю, раз в рік відпочиваючи на морі. 
-У-у-у, - розревілася Наталка, а свекруха, що тільки зайшла на кухню після прогулянки з подругою похитала головою і сказала: 
- Краще б дітей нагодувала. Скоро обід, а вони ще не снідали, та й за собою варто дивитися. 
Наталка заховала обличчя в долоні і проревла: 
- Та я жити не хочу! 
Свекруха холодно відповіла: 
- А ти знаєш, що всі хто хотів покінчити життя самогубством стоять на обліку в психіатричній лікарні? Ти також хочеш туди ходити? Мій син легко знайде собі нову дружину. Ти це знаєш! 
- Мені навіть ні на що поскаржитися не можна! І я вагітна, у мене гормони! 
- У тебе дурна голова, а не гормони. Іди з дітьми погуляй, а я зготую їсти, бо з тобою точно хтось помре... З голоду! 
Наталка психанула і пішла до чоловіка, жалітися, що їй погано, а його мати її займає.  
Чоловік хотів утекти до друзів, але жінка швидко одягла йому дітей і випхала їх на прогулянку. А сама лягла спати, бо сильно боліла голова і поперек. 
У неї ще більше боліла б голова, якби вона знала, що Танюша зараз поспішає на друге побачення. Але жінка поринула у спасенний сон.