Непотрібні речі

Вже більше тижня наша Танюша спілкується із Ніною Матвіївною. Як так сталося? – Просто добра дівчина вирішила поповнити мобільний рахунок старої жінки, яка відразу здогадалася хто це зробив:

- Доброго дня! – у динаміку смартфону лунає старечий голос, який ледве стримує вир негативних емоцій.

- Доброго!?

- Танюша, це ти мені поповнила рахунок? – все ще стримує свої емоції Ніна Матвіївна. 

- Ні, - спокійно збрехала дівчина.

- Ой, хтось у пеклі лизатиме язиком гарячі сковорідки! – єхидно сказала стара, роблячи тоненький мерзенний голосок.

- А чому відразу я?

- Бо мій номер мобільного знають лише дві живі людини: моя двоюрідна сестра-скнара і ти-наївна, але, щедра душа.

- Ого! У вас, мабуть, стаціонарний вдома стоїть і по ньому розмовляєте з подругами? – запитала здивована Танюша.

- Ні, я від нього відмовилася: надто велика абонплата, і з вулиці можна безкоштовно подзвонити, якщо ти не знала. А всі мої подруги чекають мене на цвинтарі.

- Пробачте...

- Пусте. Бачу, тобі немає чим зайнятися. Може, чоловіка заведеш?

- У мене немає чоловіка, щоб його заводити. – закотила до неба очі Танюша.

- Аха-ха-ха! Жартівниця! Чевеш тебе у мене жуби випави! – сказала Ніна Матвіївна, а Танюша не знала, як реагувати: хотілося сміятися, співчувати і трохи гидувати водночас.

- Вибачте...

- Ну, не знаю... Пообіцяй завести... сім'ю, то тоді мені стане краще.

- Це шантаж.

- Бач, яка! А мене в бібліотеку гониш!

- Це зовсім інше!

- Гаразд, я тобі допомагатиму!

- Ем, ваша допомога також може не допомогти.

- Гаразд. Просто пообіцяй, що намагатимешся одружитися?

- Добре.

- Що добре?

- Обіцяю.

Ось ця Танюшина обіцянка і стала рушійною силою у їхній маленькій міжвіковій дружбі. З тих пір Ніна Матвіївна дзвонила до Танюши чи не щодня. 

Між ділом, пронирлива стара встигла дізнатися про всіх вісьмох подруг Танюши, яких охрестила «шльондрою, істеричкою, дурою, падлюкою, егоїсткою, мужиком, прямою, як двері, і більш-менш нормальною, але з тобою водиться».

А саму Танюшу Ніна Матвіївна називала «невдячною дочкою», бо досі живе з батьками і бреше матері, що шукає собі чоловіка. При цьому дівчина відчувала себе, як на сповіді, але там ти все розповідаєш добровільно і підготовлена, а тут це вийшло випадково за спокійною невимушеною розмовою увечері. Та й священник не засуджує, а дає якусь моральну настанову, що правда, від якої інколи хочеться плакати, але відпускає усі гріхи. А ось Ніна Матвіївна навпаки не відпускає, а проводить цілу інквізицію і спалює на вогнищі, перед тим так присоромлюючи, що самій хочеться облити себе керосином. 

- Танюша, не сиди довго за комп'ютером і досить їсти. Це вже друга тарілка. – заглянула в кімнату доньки мама.

- Добре, - не відволікаючись від он-лайн гри відповіла Танюша.

- Доню, ти вже тиждень ніде не гуляла. Лише з подругами розмовляла по телефону. Може, кудись сходиш, розвієшся? 

- Та немає з ким...

- Ну-то й що, що Алла подзвонила, що зайнята! Може, з кимось іншим домовишся? У тебе ж стільки подруг! І вчора ми з тобою таку гарну спідницю купили, треба її вигуляти! – дістала із шафи темно-синій предмет гардеробу довжиною до підлоги.

- Мам! Усі зайняті!

- Невже? 

- Так!

- Ще не вечір. Можеш і сама піти прогулятися. – запропонувала мама і дістала книжку Імануїла Канта «Критика чистого розуму». – Ось, сядеш в парку і будеш це читати. Може, якийсь розумний чоловік захоче з тобою познайомитися.

- А, якщо захоче зі мною поговорити на тему саме цієї нудної і глибоко філософської книги, то, що я зроблю!?

- Скажеш, що тільки почала читати, тому нічого конкретного не можеш сказати. – розвела руки в сторони мама.

- І, що далі? Прикидатися, що мені це цікаво?

- Знаєш, чоловіки за тридцять дуже перебірливі. Думаєш, мені завжди цікаво слухати, як тато ремонтував машину? Мене ресори та підвіски не дуже цікавили, але це елементарна підтримка чоловіка. І чоловікам це приємно.

- Добре-добре, іду в парк. Тільки не в наш, бо ще хтось із знайомих побачить. Поїду в центральний.

- Правильно, там більше людей ходить. Молодець, доню, збирайся. – зраділа мама і пішла дивитися свій серіал.

А Танюша тішила себе тим, що книгу не обов'язково діставати, чи, тим більше, читати, бо ніхто не буде їхати у великий центральний парк, щоб її перевірити. Тому мама не дізнається, якщо вона цілий день просидить у смартфоні. Лише, коли Танюша доїхала до парку і вмостилася на лавочці біля фонтану, вона побачила, що заряд мобільного лише 10%. От халепа! Підзарядити можна було у Наталки та Олі, які жили поблизу. Але обидві подруги були на роботі.

Раптово Танюша згадала про Ніну Матвіївну. Вона повинна саме їхати із обласної бібліотеки, де проводять безкоштовні курси.  Чому б не зустріти стареньку?

- Алло! Ніно Матвіївно, заняття вже скінчилися? Як навчання?

- І тобі «добрий день»! Так... їду додому.

- То я вас зустріну на зупинці! Ви ж біля парку виходите?

- Ні-ні, я ще заїду на базар, куплю яйця. 

- То, як будете додому їхати, то подзвоніть, бо я в парку і мені немає чим зайнятися.

- Знову мама вигнала?

- Так.

- Правильно зробила! Послухайся її, невдячна донько, і знайди мужика, а не караулиш біля парку стареньких бабусь!

- У мене батарея мобільного сідає. Не хочу, щоб мама хвилювалася. Думала у вас підзарядити.

- А та, як її!? Ті подружки, що падлюка та істеричка?

- Наталка та Оля?

- Так. Вони ж поруч живуть?

- Вони на роботі.

- Гаразд. Іди до пам'ятника Лесі Українки, знайди лавочку і чекай на мене. Я скоро прийду.

- Добре, чекаю. Цьомчики!

- Цьомчики-слюнявчики... – зневажливо сказала Ніна Матвіївна, ніби з дурною говорить.

- Треба казати: «Цьомчики-бомчики». – сміючись сказала Танюша.

- А, одна холєра... – сказала стара і вимкнула телефон.

Через півгодини Ніна Матвіївна прийшла за Танюшою.