Реальна Віртуальність

Макар лежав у ліжку і прислухався. Він чекав доки тато піде на роботу. І от коли грюкнули вхідні, двері хлопець підвівся з ліжка. Він пощипав себе за щоки і на кілька хвилин притулився чолом до гарячої чашки з чаєм. Потім надавши обличчю змученого виразу вийшов з кімнати.

‒ Доброго ранку, мамо, ‒ сказав він тихо.

‒ Ой! Синочку, що з тобою!  Ти захворів? ‒ мама приклала руку до синового чола.  ‒ Ой! Та ти  ж гориш! А ну швидко міряти температуру!

А Макару тільки того і треба.  Ховаючи вдоволену посмішку, він повернувся до своєї кімнати. Зараз зима, опалення працює на повну, що  в таких випадках робити з термометром і батареєю. Тато на таку витівку ніколи не купився б, а от м’якосерда матуся ‒ то інша справа.

Мама, наготувала сину ліків і чаю і, пообіцявши прийти додому раніше, побігла на роботу.  Наче підкинутий пружиною Макар зірвався з ліжка.

‒ Ур-р-ра! Свобода!

Макар натиснув кнопку системного блоку. Кілька днів тому він підсів на нову круту гру. Сьогодні мала відбутися вирішальна битва, яку він не міг пропустити через якусь там банальну школу.

Це була стратегія. Потрібно було з одного будинку розбудувати спочатку містечко, а потім і цілу державу.  Місто за містом, він створив яку не яку країну, Макар уже зібрав чималеньке військо і пішов на сусідню державу. Справа була певна, після сьогоднішнього бою перемога буде за ним!

Витерши  липкі від солодощів долоні об піжаму, Макар сів у зручне крісло і витягнув з під столу висувну клавіатуру. Спочатку він навідався до створеної ним країни і зібрав податки з населення ‒ для війни потрібні чималі гроші.  Повигрібав з магазинів харчі і одяг, з аптек ‒ ліки. Нагодував, одягнув  і підлікував  свою армію і пішов у наступ.

Вибухи, постріли і крики поранених заповнили кімнату. Полилися ріки віртуальної крові. Лишилось захопити останній адміністративний центр  і ‒ перемога. Аж раптом… з усіх боків на Макарове військо посунули свіжі сили супротивника. Звідки вони взялися? Макар перевірив статуси інших гравців і мапу гри і... серце його похололо. Сусідня держава, утворивши  альянс з його супротивниками, прислала своє військо на допомогу.

Макарова армія опинилася у кільці! Вороги сунули з зусібіч. Ніщо не могло їх врятувати!

Xлопець з пересердя  пожбурив мишкою в екран комп’ютера.  

І тут трапилось щось неймовірне. Чи то мишка пробила тріщину в моніторі, чи може в Макара справді піднялася температура та з екрану комп’ютера прямісінько на стіл лавиною посипались солдатики з його армії.

Очі хлопця округлились, обличчя видовжилось, а рот відкрився так, що підборіддя торкнулось столу. А з комп’ютера все лилися і вихлюпувались чоловічки в камуфляжі, заполонивши собою майже увесь стіл. Макар підхопився  з крісла і, сам не тямлячи, що робить жменями  наче збігле молоко, почав згрібати вояків, щоб запхнути їх назад до комп’ютера.

Аж раптом його ліву долоню обпалив пронизливий біль і хлопець, скрикнувши, затряс нею у повітрі. Вояки посипались з руки йому на голову, наче перестиглі абрикоси. Один з них вже спускався вниз, тримаючись за його довге пасмо волосся, наче за канат. Інший висів тримаючись за ґудзика піжами і волав про допомогу. Ще один коротким кинджалом відтяв ланцюжок з Макарової шиї  і тепер неспішно намотував його собі на лікоть.

Макар двома пальцями зняв вояку з ґудзика ‒ той бовтав руками й ногами і голосно лаявся. Хлопець обережно поставив його на стіл і те ж саме зробив з іншими чоловічками. Вони чіплялися за одяг наче реп’яшки, пручалися і відбивалися, обурюючись таким поводженням.  Солдатики згрудились біля краю столу і  галасували вимахуючи зброєю.

‒ Ми туди не повернемось! ‒ кричали вони. ‒ Затіяв війну ‒ от сам і воюй!

‒ Я.. я не розумію, ‒ пробурмотів спантеличений хлопець. ‒ Це ж просто гра … я ж нічого …

‒ Гра!? ‒ обурились вояки. ‒ Для тебе може й гра, а для нас сурова реальність, хай навіть віртуальна!

‒ Та ж  я просто хотів кордони розширити…

‒ Ех, ти! ‒ сказав старий вояка зі шрамом на щоці. ‒  Краще б ти життя в країні налагодив! А то скрізь лише голод та злидні! Економіку піднімати треба! Економіку! Розумієш?

‒ Та я не знаю як те зробити… я ж… я ж  ще дитина, ‒ похнюпився Макар.

‒ Звичайно не знаєш! Такому в школі вчать та в інститутах, а ти вдома сидиш, хворим прикидаєшся,  ‒ в’їдливо відказав старий.

Поки йшли перемовини, частина військових організувала евакуацію і переправу мирного населення ‒ жінок і дітей ‒ на безпечні простори Макарового письмового столу. Вони вже порозбивали намети, і переносили  туди свої пожитки. Деякі жінки заходилися годувати дітей. Інші зайнялись пранням і вивішували білизну на комп’ютерних проводах. Один маленький хлопчик, заховавшись за настільну лампу, спустив штанці і діловито фонтанував на Макарового щоденника прямісінько туди, де стояла ще свіженька одиниця з історії.

‒ Так що умови в нас такі, хлопче, ‒ вів далі вояка ‒ він остаточно перебрав на себе роль парламентера, ‒ поки не наведеш лад у країні, ми туди не повернемось.

Макар поглянув на монітор комп’ютера. Ворожі війська добрались і вщент зруйнували його маленьку державу. Звідусіль здіймалася курява, дим від пожеж стояв безпросвітною завісою.  Хлопець почухав потилицю ‒ це буде нелегко.  Потім він перевів погляд на наметове містечко на столі. Його маленькі жителі вже розповзались по підлозі, освоюючи нові території. Вони збирали розкидані папірці та інше сміття з килима з явним наміром розпалити багаття.