4

  Після того випадку Соєн з Намджуном почали спілкуватися значно більше. Їхні розмови більше не були уривчастими чи випадковими, вони поступово переросли у теплі, майже звичні діалоги, сповнені дрібних жартів, уважних поглядів і мовчазної підтримки. У школі дівчина час від часу все ж уникала його, довіра не приходить миттєво, а її досвід навчив бути обережною. Вона знала, що поруч із нею має бути хтось, хто не зрадить, і хоча Намджун здавався щирим, дівчина дозволяла собі тримати невелику дистанцію.

  Та були й ті, хто намагався їй нашкодити. І кожен, хто бодай подумав про це, майже одразу шкодував. Чутки поширювалися швидко, а ще швидше приходило усвідомлення, що дівчина більше не та беззахисна людина, якою її колись вважали. Поруч із нею з’явилися друзі, а за її спиною мовчазна, але відчутна підтримка.

  Коли Намджун дізнався, що вона любить бананове молоко, він почав щодня приносити його до школи. Це стало їхньою маленькою традицією, незважаючи на те, що дівчина не раз просила його не витрачати на це час і гроші. Він лише усміхався і казав, що для нього це дрібниця. Далі дружніх обіймів хлопець ніколи не заходив, він не хотів, щоб дівчина подумала про нього щось зайве або відчула дискомфорт. Його повага була тихою, але послідовною. Навіть якщо його не було в школі, друзі хлопця дбали про те, щоб традиція не переривалася. У цих дрібницях було щось дуже тепле й домашнє.

  Рюджин спочатку була здивована такою дружбою. Адже Соєн дуже довгий час уникала Намджуна, а тепер раптом почала з ним спілкуватися, сміятися й проводити час разом. Проте згодом і Рюджин побачила, що між ними немає фальші лише довіра, що повільно, але впевнено зростала.

  У класі дівчину більше ніхто не ображав. Атмосфера стала спокійнішою, а другий семестр приніс новину, яка стала справжнім полегшенням для багатьох, Соль пішла зі школи. Для всього класу це було, без перебільшення, найкращою новиною. Напруга, що висіла в повітрі місяцями, зникла, і навчання знову стало схожим на звичайне шкільне життя.

  Друзі Намджуна не заперечували проти того, щоб дівчина іноді разом із Рюджин гуляла з ними. Вони проводили час разом ходили містом, сиділи в парку, дуріли, вигадували безглузді жарти, а потім довго сміялися, згадуючи ці моменти. Одного разу Юнгі, не дивлячись куди сідає, вирішив сісти на траву. Лише за кілька секунд він зрозумів свою помилку, виявилося, що він сів просто на мурашник. Того дня Юнгі запам’ятав цей випадок надовго, а друзі ще довго згадували його зі сміхом.

  Та не все в житті Намджуна було таким безтурботним. Його стосунки з батьками ставали дедалі гіршими. Батько часто робив вигляд, що сина просто не існує, ніби в домі порожньо. Лише на великі свята він інколи приділяв трохи уваги, але майже завжди це закінчувалося сварками. Батьки вже давно вирішили, що їхній син обов’язково піде вчитися до одинадцятого класу, і жодних альтернатив вони навіть не розглядали.

  Що ж до Соєн та її батьків, між ними стосунки стали дещо кращими, але далеко не ідеальними. Вона вже давно вирішила, що після дев’ятого класу піде зі школи. Продовжувати навчання там вона не бачила сенсу: просто сидіти й марнувати час було не для неї. Мати підтримувала доньку у її виборі, щось між ними змінилося, стосунки з матір’ю стали кращими. Коли ж батько був п’яний, він іноді піднімав руку. Проте роки йшли, і дівчина навчилася постояти за себе. Страх поступово змінювався рішучістю.

  За цей період у Намджуна з’явилося хобі – футбол, а дівчина продовжила пов’язувати себе із танцями. Вони обидва вкладали в це душу, знаходячи в улюблених заняттях спосіб утекти від проблем, та розгрузити свій мозок після навчання. Коли в когось із них був важливий день, наприклад: змагання з футболу чи виступ з танців, вони обов’язково приходили підтримати одне одного. Після цього Намджун купував морозиво для них обох, і вони, сидячи десь на сходах або в парку, ділилися враженнями, втомлені, але щасливі.

  Жовтень.

  У шкільних коридорах метушня, безліч учнів поспішають до своїх класів на уроки. Повітря наповнене гомоном, кроками й шелестом зошитів. Тим часом Намджун сидить у кабінеті директора, а хлопці чекають його в коридорі, не знаючи, що саме станеться далі і як цей день змінить їхні звичні шкільні будні.

- Що там? – одразу почав розпитуватися Джин у свого друга, який вийшов з кабінету директора.

- Наша хімічка, як завжди в своєму ударі, пожалілася на мене, що я їй огризався. – Намджун закотив театрально очі і сперся об стіну.

- Вона, взагалі щось гарне коли не будь говорила? – дівчина стояла разом із подругою в компанії хлопців.

- Наскільки я знаю, вона останнім часом дуже часто так робить. – вмішався Хосок зі своїм припущенням.

- Життя – бумеранг, їй це обов’язково повернеться. – хмикнула Рюджин, обнімаючи подругу.

- Йдемо на урок, а то зараз запізнимося і знову будуть втирати щось про правила. – Юнгі похлопав Намджуна по плечу і кивнув дівчатам, щоб розходилися по класам.

  Іноді смішно виглядало, що Юнгі їх розганяв по класам, як маленьких дітей, та вони не були проти, хоть хтось слідкував за часом. Коли вони розійшлися по класам, Соєн прийшла якраз перед вчителем, тому вирішила при відкрити книгу, щоб пригадати про, що вона читала в параграфі на сьогодні.

  Відкривши книжку, вона побачила записку із коротким посланням «Чекаю тебе об 12:35 на задньому дворі школи. Я той кому, ти подобаєшся)». Прочитавши записку, її очі пробіглися по класу, вона спочатку подумала, що це можливо розіграш, та інтерес взяв у верх і нею було рішення, піти туди.