Розділ 6

Після розслідування на старому млині команда Марії Коваль сподівалася хоча б на кілька днів відпочинку. Але наступного ранку до кабінету завітала жінка. Її обличчя було блідим, а руки тремтіли так, що вона ледь тримала чашку з чаєм, яку їй подала Софія.

​— Його звати Ярослав, — тихим, занепокоєним голосом мовила жінка. — Мій брат... Він купил невеликий будиночок біля старого озера за містом. Хотів спокою, рибалити, малювати пейзажі. Але вже тиждень він не виходить на зв'язок. А вчора... вчора увечері мені на телефон прийшло аудіоповідомлення з його номера.

​Вона тремтячими пальцями натиснула «Play» на своєму телефоні.

​З динаміка пролунав важкий, прискорений подих. Потім — страшний, залізний шкребіт, наче хтось повільно тягнув важкий ланцюг по вологій землі. І серед цього шуму пролунав спотворений, здавлений голос Ярослава:

— Вона виходить з води... Вона знає моє ім’я... Не йдіть сюди...

​Запис обірвався глухим ударом і плескотом води.

​Максим одразу очистив звук через програму.

— Ніяких монтажних склейок, — мовив він, спомурнівши. — Запис справжній. Записано вчора о 02:30 ночі.

​— Їдемо негайно, — мовила Марія. — Олексію, бери тепловізори й потужні ліхтарі. Максим — додаткові камери з датчиками руху. Вікторіє, на тобі архів того озера.

​Будинок Ярослава стояв на самому краю віддаленого озера, оточеного густим, похмурим лісом. Коли команда прибула, вже сутеніло. Густий, молочно-білий туман повільно піднімався з води, огортаючи дерева й дерев'яний пірс. Затишшя навколо було неприродним — ані співу пташок, ані шелесту листя. Тільки тихий, ритмічний плескіт води об палі: хлюп... хлюп...

​Будинок виявився відчиненим. Всередині панував безлад: перекинутий стіл, розбита чашка на підлозі та незакінчений портрет на мольберті. На полотні був зображений туманний берег озера, а в центрі — темна, розмита жіноча фігура у довгому мокрому платті.

​— Дивіться, — показав Олексій ліхтариком на підлогу.

​Від вхідних дверей через усю кімнату простягалися мокрі, брудні сліди від босих ніг. Вони вели до вікна... і раптово обривалися.

​— Ярослава тут немає, — мовила Софія, роздивляючись кімнату. — Але тут стався справжній жах. Він чогось дуже сильно злякався.

​Олексій присів біля сліду й торкнувся води:

— Вода озерна, зі мулом та тиною. Свіжа. Цим слідам не більше кількох годин.

​У цей момент на ноутбуці Вікторії завантажилися архіви:

— Я знайшла! П'ятдесят років тому на цьому озері була стара загребля та невелика гідроелектростанція. У 1976 році під час нічної зміни там зникла молода жінка-інженер — Ганна. Її тіло так і не знайшли. А місцеві жителі казали, що перед її зникненням з озера чувся дивний звук — наче дзвонить старий затоплений дзвін.

​— І саме біля цієї загреблі Ярослав купив ділянку, — мовила Марія.

​— Готуємося до ночі, — розпорядилася очільниця команди. — Максим, камери по периметру берега й біля пірса. Олексію, перевіриш трансформаторну будку та залишки загреблі.

​Ніч впала швидко. Туман став настільки густим, що промені потужних ліхтарів застрягали в ньому, як у ваті.

​О 02:15 усі датчики руху на березі одночасно замиготіли червоним.

​— Щось наближається від води, — шепнув Максим, вдивляючись у монітори. — Але камери показують лише білу стіну!

​Раптом із боку озера пролунав звук.

Дііінь... Дііінь... Дііінь...

Це був глухий, металевий звук дзвону, який лунав ніби з самого дна озера.

​А за мить пролунав той самий страшний залізний шкребіт: Клац-шшшш... Клац-шшшш... Наче щось важке й металеве повільно повзло по камінню берега до будинку.

​— Температура падає! — закричав Олексій. — Мінус вісім градусів біля дверей!

​Усі завмерли. На мокрому склі вікна вітальні з того боку повільно, наче хтось проводив мокрим пальцем, почали з'являтися літери. У темряві це виглядало моторошно. На склі вималювалося лише одне слово:

​ПОПЕРЕДЖЕННЯ

​А під ним — чіткий, вугільно-чорний відбиток долоні. Чорна мітка.

​Олена, сестра Ярослава, скрикнула й закрила обличчя руками.

— Це вона! Це Ганна з озера! Вона забрала мого брата!

​— Всім залишатися на місцях! — суворо мовила Марія. — Олексію, Максим, за мною на берег! Софіє, залишайся з Оленою.

​Вони вибігли на ґанок. Ліхтарі ледь пробивали темряву. І раптом у тумані на пірсі всі побачили ЇЇ.

Висока, темна фігура у мокрому одязі повільно підняла руку й вказала пальцем прямо на Марію. З її боку лунав шепіт, який розходився над водою:

— Ідіть геть... Або озеро забере всіх...

​Максим ледь не впустив камеру від страху. Порив холодного вітру вдарив у обличчя, і фігура в тумані миттєво розчинилася, залишивши по собі лише плескіт води.

​— Це не привид, — твердо мовила Марія, повертаючись до хати. Хоч її серце калатало як шалене, розум залишався холодним. — Привиди не залишають бруду на підлозі й не пишуть на склі милом.

​— Милом? — перепитав Максим.

​— Так. Літери на склі проявилися від конденсату, бо скло заздалегідь натерли шматком сухого мила. Хтось підготував це шоу ще вдень!

​Олексій у цей час вивчав записи з тепловізора:

— Дивіться! Тепловізор зафіксував джерело тепла біля затопленої загреблі. Фігура не зникла у повітрі, вона просто пірнула у воду з аквалангом! А звук дзвону...

​Він відкрив портативний спектрометр:

— Звук дзвону йшов з підводного динаміка, закріпленого на палях пірса.

​— Але де Ярослав?! — у розпачі вигукнула сестра.

​— Якщо його не вбили, то тримають там, де ніхто не шукатиме, — мовила Вікторія. — У підземних бункерах старої ГЕС під загреблею!

​Команда, озброївшись ліхтарями й мотузками, вирушила до руїн старої загреблі. Вхід до підземних приміщень був замаскований кущами та старими залізними щитами.

​Зістрябнувши всередину вогкого, темного тунелю, вони почули слабке стогнення.

​— Ярославе! — закричала Софія.