Розділ 1

Телефон Марії задзвонив о 06:42 ранку.
Вона прокинулася не одразу.
Кілька секунд просто дивилася в темну стелю, намагаючись зрозуміти, де знаходиться. За вікном ішов дощ. Важкі краплі били по склу, а вітер час від часу змушував стару раму тихо поскрипувати.
Телефон задзвонив знову.
Марія взяла його.
— Слухаю.
На іншому кінці кілька секунд було тихо.
Потім жіночий голос сказав:
— Ви займаєтеся... такими справами?
Марія сіла на ліжку.
— Якими саме?
Жінка важко вдихнула.
— Містичними.
Марія мовчала.
— Розкажіть, що сталося.
— Я не знаю, як це пояснити.
— Спробуйте.
Знову тиша.
А потім жінка прошепотіла:
— У нашому будинку хтось ходить.
— Можливо, це хтось із ваших родичів?
— Ні.
— Домашня тварина?
— У нас немає тварин.
— Може, сусіди?
— Маріє...
Жінка заговорила ще тихіше.
— Я бачила, хто це.
Марія відчула, як усередині неприємно похололо.
— Кого?
— Мою доньку.
Марія нахмурилася.
— Ви сказали, що бачили доньку?
— Так.
— Вона зараз із вами?
На іншому кінці пролунало схлипування.
— Ні.
Марія підвелася.
— Де вона?
— Вона померла три роки тому.
Через сорок хвилин Марія вже сиділа в автомобілі.
Разом із нею їхали Олексій, Софія, Максим і Вікторія.
Дощ не припинявся.
Дорога ставала дедалі гіршою. Асфальт поступово змінився вузькою дорогою між полями, потім з'явився ліс.
Максим дивився у вікно.
— Чудове місце для першого виїзду, — пробурмотів він. — Абсолютно нічого підозрілого.
Олексій усміхнувся.
— Ти ж сам просив справу, де буде щось цікаве.
— Я просив цікаву. Не таку, де найближчий магазин за двадцять кілометрів.
Вікторія переглядала документи.
— Будинок старий. Побудований приблизно сто двадцять років тому.
— Хто там жив? — запитала Марія.
— Різні родини. Але останні тридцять років будинок належить одній сім'ї.
Софія подивилася на неї.
— А дівчинку звали?
Вікторія перегорнула сторінку.
— Катерина.
Машина різко пригальмувала.
Попереду стояв старий будинок.
Двоповерховий.
Темний.
Високі вікна були майже повністю закриті шторами.
На подвір'ї росли старі яблуні. Їхні гілки хиталися від вітру.
Марія подивилася на будинок.
І раптом їй здалося, що на другому поверсі хтось стоїть біля вікна.
Вона моргнула.
Нікого.
— Що? — запитав Олексій.
— Нічого.
Вони вийшли з машини.
Двері будинку відчинила жінка приблизно сорока років.
Її обличчя було блідим.
— Марія?
— Так.
Жінка кивнула.
— Я Олена.
Вона подивилася на інших.
— Ви всі з команди?
— Так.
Олена відступила від дверей.
— Заходьте.
У будинку було холодно.
Не просто прохолодно.
Саме холодно.
Настільки, що Максим одразу застебнув куртку.
— Опалення не працює? — запитав він.
— Працює.
— Тоді чому тут так холодно?
Олена не відповіла.
Вона повела їх коридором.
Стіни були вкриті старими фотографіями.
Марія зупинилася.
На одній фотографії була маленька дівчинка.
Темне волосся.
Світла сукня.
Серйозний погляд.
Під фотографією стояла дата.
2012–2023.
Катерина.
— Це вона? — тихо запитала Марія.
Олена кивнула.
— Так.
Софія підійшла ближче.
— Вона була єдиною дитиною?
— Так.
— Що з нею сталося?
Олена опустила очі.
— Аварія.
У коридорі стало тихо.
— Після її смерті, — продовжила Олена, — перші кілька місяців нічого не відбувалося.
— А потім?
Олена подивилася на сходи.
— Потім ми почали чути кроки.
— Де?
— На другому поверсі.
— Що саме ви чули?
— Наче хтось ходить коридором.
Олексій дістав блокнот.
— У який час?
Олена відповіла одразу:
— О 03:17.
Максим перестав усміхатися.
— Щоразу?
— Майже щоночі.
— А якщо не відкрити двері?
Олена подивилася на нього.
— Тоді воно стукає.
— Хто?
Жінка мовчала.
— Я не знаю.
Команда оглянула перший поверх.
Нічого незвичайного.
Старі меблі.
Книги.
Картини.
Сходи.
Олексій перевірив електрику.
Максим встановив камери.
Одна камера дивилася на сходи.
Друга — на коридор другого поверху.
Третю встановили біля дверей кімнати Катерини.
Марія запитала:
— Її кімната залишилася такою самою?
— Так.
— Ви нічого не забирали?
— Ні.
— Чому?
Олена довго мовчала.
— Я не змогла.
Вони піднялися сходами.
Кожна сходинка скрипіла.
На другому поверсі було ще холодніше.
Максим подивився на прилад.
— Тут температура на кілька градусів нижча.
— Вікно відкрите? — запитав Олексій.
— Ні.
Марія підійшла до дверей.
На них була маленька металева табличка:
КАТЯ
Вона торкнулася ручки.
Холодна.
Дуже холодна.
Двері відчинилися.
Кімната виглядала так, наче господиня вийшла лише кілька хвилин тому.
На столі лежали книги.
На полиці стояли фотографії.
На ліжку — акуратно складена ковдра.
А на стіні висів годинник.
Він не працював.
Стрілки показували:
03:17.
Марія завмерла.
— Він зупинився саме на цьому часі?
Олена кивнула.
— Так.
Олексій підійшов до годинника.
— Батарейка?
— Ми міняли її.
— І?
— Він знову зупинився.
Олексій зняв батарейку.
Перевірив.
Потім поставив нову.
Годинник почав цокати.
03:18.
03:19.
03:20.
— Бачите? — сказав він. — Працює.
Марія подивилася на Олену.
Та лише прошепотіла:
— До третьої сімнадцяти.
О 22:36 вони вечеряли на кухні.
Ніхто не говорив про привидів.
Олексій пояснював, що старий будинок може створювати незвичні звуки через зміни температури.
Софія слухала Олену.
Марія переглядала записи.
Максим перевіряв камери.
Вікторія читала старі документи.
— Тут дещо є, — сказала вона.
Усі подивилися на неї.
— Що?
Вона поклала перед ними стару копію документа.
— Я знайшла згадку про цей будинок у місцевому архіві.
— І?
— У 1928 році тут сталася пожежа.
Олена зблідла.
— Я знала про пожежу.
— Але ви не знали всього.
Вікторія перевернула сторінку.
— Після пожежі один із мешканців будинку зник.
— Хто?
— Дівчина.
Марія нахилилася ближче.
— Її звали Катерина.
На кухні стало тихо.
Олена повільно похитала головою.
— Ні.
— Що?
— Так не може бути.
— Чому?
Олена дивилася на документ.
— Я ніколи не казала вам, як звали мою доньку.
Марія подивилася на Вікторію.
Вікторія зблідла.
Вона повільно опустила очі на документ.
— Тут її ім'я.
— Я знаю.
— Але як?
Ніхто не відповів.
І саме в цей момент у будинку пролунав звук.
Туп.
Усі завмерли.
Туп.
Наче хтось ступив на підлогу нагорі.
Один крок.
Потім другий.
Туп.
Туп.
Туп.
Олена прошепотіла:
— Воно почалося.
О 03:12 усі були на першому поверсі.
Камери працювали.
Диктофони працювали.
Телефони були вимкнені.
Команда чекала.
03:13.
03:14.
03:15.
03:16.
Марія дивилася на годинник.
03:17.
У будинку стало абсолютно тихо.
А потім камера на сходах вимкнулася.
Максим різко підвів голову.
— Що?!
Екран став чорним.
Потім друга камера.
Третя.
Одна за одною.
— Це неможливо, — сказав Максим. — Живлення є.
Зверху почувся звук.
Не кроки.
Скрип дверей.
Повільний.
Дуже повільний.
Олена почала плакати.
— Вона вийшла.
Марія подивилася на сходи.
— Хто?
Жінка відповіла:
— Катя.
Із другого поверху долинув дитячий голос.
Тихий.
Майже нечутний.
— Мамо...
Олена закрила рот руками.
— Катю?
Софія схопила її за руку.
— Не йдіть.
Голос повторив:
— Мамо...
Потім ще тихіше:
— Вони прийшли.
Марія відчула холод уздовж спини.
— Хто?
Тиша.
А потім голос сказав:
— Не вони.
Пауза.
— Ви.
Усі переглянулися.
Максим прошепотів:
— Це вже не смішно.
На сходах з'явилася тінь.
Невелика.
Людська.
Вона стояла на верхній сходинці.
Нерухома.
Марія не могла розгледіти обличчя.
— Катю? — тихо запитала вона.
Тінь не відповіла.
Вона зробила крок.
Туп.
Ще один.
Туп.
І раптом зупинилася.
На стіні поруч із нею щось з'явилося.
Наче хтось провів пальцем по пилу.
Чорна мітка.
Той самий знак.
Марія завмерла.
— Олексію...
— Бачу.
Тінь зникла.
Просто зникла.
Наче її ніколи не було.
А через секунду всі телефони в кімнаті одночасно увімкнулися.
На кожному екрані було одне й те саме.
03:17.
Вранці камери знову запрацювали.
Максим переглянув записи.
На відео не було жодної людини.
Ніхто не піднімався сходами.
Ніхто не заходив у кімнату Катерини.
Але на записі о 03:17 було чути голос.
Максим увімкнув його ще раз.
Усі слухали.
Спочатку — тиша.
Потім скрип.
Потім кроки.
А потім дитячий голос.
— Вони шукають не мене.
Запис закінчився.
Олексій насупився.
— А кого?
Максим перемотав.
— Є ще один фрагмент.
Він увімкнув.
Цього разу голос був майже нечутним.
Але слова можна було розібрати.
— Не відкривайте двері...
Шурхіт.
Пауза.
— ...коли я постукаю.
Запис обірвався.
Усі мовчали.
І тоді...
Тук.
Хтось постукав у двері будинку.
Усі подивилися одне на одного.
Олена прошепотіла:
— Але...
Вона підійшла до вікна.
Подивилася надвір.
Її обличчя змінилося.
— Там нікого немає.
Тук.
Другий удар.
Марія повільно подивилася на годинник.
Він показував:
03:17.
Хоча надворі вже був ранок.
Тук.
Третій удар.
І з-за дверей пролунав дитячий голос:
— Мамо...
Олена відступила.
А Марія раптом помітила дещо інше.
На внутрішній стороні дверей, просто перед нею, хтось подряпав деревину.
Свіжі подряпини складалися у слова:
«НЕ ВІДЧИНЯЙТЕ.»
Марія завмерла.
Бо під цими словами з'явилося ще одне.
Наче його написали просто зараз.
«ВОНА НЕ КАТЕРИНА.
— Не відчиняйте.
Марія прочитала напис ще раз.
У будинку панувала тиша.
Навіть дощ за вікном ніби стих.
Олена стояла біля стіни, притиснувши долоню до рота.
— Я... я не розумію.
Олексій підійшов до дверей.
— Ніхто їх не відчинятиме.
З-за дверей знову пролунало:
— Мамо...
Олена здригнулася.
— Це її голос.
Софія підійшла до жінки.
— Ви впевнені?
— Я чула його сотні разів.
— Але ваша донька померла три роки тому.
Олена кивнула.
— Саме тому я знаю, що це її голос.
Максим уже дістав камеру.
— Я перевірю зовнішню сторону.
Він обережно підійшов до вікна.
Надворі — порожнє подвір'я.
Нікого.
Ворота зачинені.
Дорога порожня.
— Там справді ніхто не стоїть.
Тук.
Цього разу звук був тихішим.
Марія подивилася на двері.
— Відходьте від них.
Усі відійшли.
Олексій перевірив замок.
Зачинено.
— Можливо, хтось стоїть з іншого боку.
— Але камера цього не показує, — сказав Максим.
— Тоді перевіримо.
Вони почекали кілька секунд.
Нічого.
Максим відчинив двері.
За ними — порожній ґанок.
Вологе повітря.
Жодних слідів.
Марія вийшла першою.
Подивилася ліворуч.
Праворуч.
Під сходами.
Нікого.
— Як це можливо? — прошепотіла Олена.
Олексій присів біля порога.
— А ось це цікаво.
— Що?
Він показав на дерев'яну підлогу.
Там були маленькі краплі води.
— Хтось стояв тут.
Максим одразу підняв камеру.
— Але слідів немає.
— Вода могла впасти з даху.
— Тоді чому тільки тут?
Олексій нічого не відповів.
Через годину команда зібралася у вітальні.
На столі лежали записи, фотографії та схеми будинку.
Марія дивилася на план.
— Почнемо спочатку.
Вона написала:
03:17.
— Що ми знаємо точно?
Олексій відповів:
— Що звук кроків з'являється приблизно в один і той самий час.
Софія додала:
— Що Олена чує голос своєї доньки.
Максим:
— Що камери вчора вимкнулися одночасно.
Вікторія:
— І що сто років тому тут жила дівчина на ім'я Катерина, яка зникла після пожежі.
Марія подивилася на всіх.
— А тепер питання: що з цього пов'язано?
Вікторія відкрила стару папку.
— Я хочу перевірити архів.
— Зараз?
— Зараз.
Місцевий архів знаходився за кілька кілометрів від будинку.
Вікторія провела там майже дві години.
Нарешті вона знайшла стару газетну статтю.
— Ось.
Марія нахилилася над документом.
— Що там?
— Пожежа справді була. Але...
Вікторія провела пальцем по рядках.
— Дівчина не загинула.
Усі завмерли.
— Що?
— Катерина вижила.
— Тоді чому всі говорять, що вона зникла?
— Бо вона втекла.
— Куди?
Вікторія перегорнула сторінку.
— До іншого міста.
Марія задумалася.
— Отже, легенда про привида почалася через стару історію?
— Схоже на те.
— А ім'я?
— Збіг.
Олексій скептично усміхнувся.
— Можливо, саме це і є поясненням.
Але Марія не погодилася.
— Не все.
— Що саме?
— Голос.
Увечері вони повернулися до будинку.
Марія попросила Олену розповісти все від самого початку.
Жінка довго мовчала.
Потім сказала:
— Перший раз я почула кроки приблизно через місяць після смерті Каті.
— Хтось ще їх чув?
— Мій чоловік.
— А зараз?
Олена опустила очі.
— Він виїхав.
— Коли?
— Через два місяці.
— Чому?
Жінка не відповіла.
Софія помітила її реакцію.
— Олено, нам потрібно знати всю правду.
Жінка зітхнула.
— Він сказав, що більше не може тут залишатися.
— Через шуми?
— Не тільки.
— А через що?
Олена подивилася на другий поверх.
— Він казав, що бачив Катю.
Тієї ночі команда вирішила залишитися в будинку.
Не для того, щоб викликати духів.
А щоб перевірити кожну можливу причину.
Максим поставив додаткові камери.
Олексій перевірив електромережу.
Вікторія оглянула старі стіни.
Софія записувала всі звуки.
Марія контролювала час.
02:50.
Будинок був тихий.
03:00.
Нічого.
03:10.
Нічого.
03:15.
Максим перевірив монітори.
— Усе працює.
03:16.
Марія подивилася на годинник.
03:17.
І...
нічого.
Ні кроків.
Ні голосу.
Ні стуку.
03:18.
Олексій усміхнувся.
— Можливо, сьогодні нічого не буде.
Марія вже хотіла відповісти, коли з другого поверху почувся звук.
Тук.
Усі підняли голови.
Тук.
Максим подивився на монітори.
— Камери працюють.
На екрані був порожній коридор.
Тук.
— Звук іде звідти, — сказала Софія.
Вона показала на кімнату Катерини.
Команда піднялася.
Двері були зачинені.
Марія відкрила їх.
Кімната порожня.
Але годинник на стіні знову показував:
03:17.
Олексій зняв його.
— Тепер я хочу знати, чому він постійно повертається до цього часу.
Він відкрив задню кришку.
І завмер.
— Що?
Він показав іншим.
Всередині не було батарейки.
— Але як він працював?
Максим засміявся нервово.
— Не знаю.
Олексій повернув годинник.
І саме тоді Вікторія помітила щось на стіні.
— Стійте.
Вона провела рукою по шпалерах.
— Тут порожнина.
— Яка?
— За стіною.
Олексій постукав.
Глухий звук.
Потім ще раз.
— Справді.
Марія подивилася на нього.
— Відкриваємо?
— Так.
Вони обережно зняли частину старих шпалер.
За ними була дерев'яна панель.
А за панеллю — вузький простір.
Не кімната.
Стара технічна порожнина між стінами.
Усередині лежали дроти.
Старі труби.
І невеликий металевий пристрій.
Максим підняв його.
— Що це?
Олексій оглянув.
— Старий механізм.
— Для чого?
— Не знаю.
Вікторія знайшла на корпусі дату.
1998.
— Отже, його встановили задовго до того, як Олена купила будинок.
Марія подивилася на пристрій.
— А якщо він пов'язаний зі звуками?
Наступного ранку Олексій запросив спеціаліста з електроніки.
Той оглянув систему.
Через кілька годин стало зрозуміло:
пристрій був частиною старої системи оповіщення.
Колись у будинку працювала система, яка передавала звук між кімнатами.
Але це ще не пояснювало голос.
Тоді Максим згадав дещо.
— Стоп.
Він відкрив записи.
— У мене є звук із першої ночі.
Він очистив аудіозапис.
Після обробки голос став чіткішим.
— Мамо...
Потім шум.
І ще один голос.
Чоловічий.
Дуже тихий.
— Перевірте горище.
Усі мовчали.
На горищі було багато старих речей.
Коробки.
Меблі.
Старі газети.
І магнітофон.
Марія підняла його.
— Він працює?
Олексій перевірив.
— Так.
Поруч лежала касета.
На ній було написано:
КАТЯ — 1998.
Вікторія дивилася на неї кілька секунд.
— Це не та Катерина.
— Знаю.
Вони увімкнули касету.
Спочатку почувся дитячий голос.
Потім сміх.
Потім звук дверей.
І нарешті запис:
— Якщо ви це знайшли, значить, система досі працює.
Марія завмерла.
Голос продовжив:
— Вона вмикається щодня о 03:17.
Касета клацнула.
Запис закінчився.
Через кілька годин вони знайшли відповідь.
У 1998 році в будинку справді встановили стару систему автоматичного відтворення звуків.
Її використовував колишній власник будинку.
Він записував повідомлення для своєї доньки, яка боялася залишатися сама вночі.
О 03:17 система автоматично запускала запис.
Пізніше систему відключили.
Але частина проводки залишилася всередині стін.
Через несправність старий таймер час від часу активував її.
Саме тому команда чула кроки.
Це були звуки зі старих записів, які передавалися через прихований динамік.
А голос Катерини?
Його теж знайшли.
Олена колись записала голос доньки на старий домашній пристрій.
Після смерті Катерини вона перенесла частину старих речей у будинок.
Один із записів випадково опинився серед файлів старої системи.
Саме його пристрій відтворював уночі.
А чорна мітка?
Її залишав не привид.
Її намалювала людина.
Колишній чоловік Олени.
Він знав про стару систему і спеціально залишав знаки, щоб налякати дружину та змусити її продати будинок.
Але чому він це робив?
Тому що хотів отримати гроші від продажу будинку.
Ніяких привидів.
Ніяких духів.
Ніякої Катерини з минулого.
Лише старі технології, людський страх і людина, яка скористалася чужим горем.
Марія довго дивилася на чорну мітку на стіні.
— Найстрашніше тут навіть не те, що ми почули голос.
Софія кивнула.
— А те, що хтось знав, що цей голос налякає Олену.
Марія подивилася на порожний коридор.
— І використав її страх.
За вікном почався новий дощ.
Годинник у кімнаті Катерини раптом цокнув.
03:18.
Цього разу він не зупинився.
І вперше за три роки в будинку стало тихо.