Розділ 1

Дивився колись давно старий кінофільм, «Невидима людина». Сюжету не пам’ятаю, але його пригоди, вірніше, оте передчуття, яке виникало лише при думці, що він міг би робити, користаючись зі свого уміння, пригадалося. Режим «Стелс» — це просто щось неймовірне. Ми вже кілька хвилин, як висіли на хвості флаєра квергів, а вони навіть не почухалися. Бо уяви не мали про нашу присутність.

— Ну що ж, — ШІ нашого флаєра завершив сканування ворожого літаючого апарату і мигнув зеленим. — Хорошого по трохи. Бувайте, хлопці. Вибачайте за негостинність, але ми вас не кликали.

«Непроханий гість гірший за татарина, — озвався Степан Олегович. — Так говорили на Землі ще за докосмічної ери»

— Не маю змоги ні підтвердити, ні заперечити. Бо не знаю, хто це. Але суть вловив, — кивнув я, ловлячи у перехрестя прицілу флаєр квергів. Хоча, що його там було ловити, висів просто перед нами, як причеплений.

— Вогонь! — скомандував сам собі і натис гашетку, посилаючи в ціль концентрований електромагнітний імпульс. Ні, звісно, ніхто ще не навчився стискати енергетичні заряди то твердого, чи хоч газоподібного стану. Просто так простіше собі це уявити. Бо коли стріляєш плазмою чи лазером, то є хоч і миттєва, а візуалізація пострілу. А тут — натис кнопку чи спусковий гачок — і тиша. І тільки за результатом пострілу можна зрозуміти, вцілив чи взагалі навіть не вистрелив.

Я вцілив… ЕМІ не вбиває… у нього інше завдання. В зоні ураження він спалює всю електроніку. Начисто. І отримавши від мене розряд, флаєр квергів, а також уся начинка їхніх бронекостюмів, одномоментно була виведена з ладу. Що підтвердив їхній літальний апарат, що вже наступної миті, пірнув униз. Аеродинамічні характеристики дозволили флаєру не гепнути каменюкою, а впасти трохи м’якше. Але принципової різниці це не мало. Обидва кверги, що летіли в ньому, виявилися запечатаними в корпусі, як консерви. Не маючи змоги ні видостатися назовні, без сторонньої допомоги, ні викликати її.

— Може, краще було лазером? — озвалася Ніка.

— Чого б це?

— Та я як уявлю собі, яка їх чекає смерть… Години цілковитої непорушності, заперті у власних скафандрах… не маючи змоги навіть допомогу покликати… сидіти і очікувати, коли закінчиться кисень.   

— Ну, війна не тітка… — потис я плечима. — Нічого було на чуже зазіхати. А лазер не дає гарантії, що ШІ флаєра не встигне відправити аварійний сигнал на базу і здійняти тривогу. А для нас — чим пізніше кверги зрозуміють, що щось не так, тим краще.

— Та я знаю… просто… як би там не було… теж живі істоти.

— Запасів кисню в них, якщо я вірно розібрався з отриманою інформацією, в скафандрах плюс аварійний у флаєрі, у них майже на добу. Якщо тобі стане легше, обіцяю, як тільки завершимо основне завдання, повернемося і пристрілимо. Годиться?

Ніка промовчала. Але по обличчі було видно, що мої слова її не надто потішили.

Розумію. Та нічого не вдію. Не я це все почав. А якщо порахувати кількість жертв з боку землян, починаючи з метеоритного бомбардування, влаштованого інопланетянами, то особисто мені їх ані на мить не шкода. Бо сказано в одній стародавній книзі… «Якою мірою міряєте, такою ж і вам буде відміряно».   Назви не пам’ятаю… Та я її, власне, і не читав, просто був у шкільні роки популярний челендж — перекидатися цитатами старожитніх. От і запам’яталось. Бо дуже влучно і об’ємно.

— Куди далі? — вирвав мене з роздумів пілот. — Виловлюємо решту? Чи заглянемо на їхню базу, поки там народу менше? Координати є.

— Ні… У мене висить незакрите завдання, на знищення копальнь еспену. І я вважаю, що затягувати з цим не варто. Хоч ми до ладу і не знаємо, що воно таке і як його використовувати. Але, якщо кверги приперлися за ним сюди, та ще й доклали таких зусиль, думаю — річ це цінна. І нічого її розбазарювати. Самим придасться. Колись потім.

— Виведи координати на мій планшет… Угу… Тоді так… Один з двох флаєрів квергів, які зараз у повітрі, рухається якраз у напрямку однієї з копальнь. Можемо поєднати цілі.

— Чудово… Скільки часу?

— Якщо на форсажі — десять-дванадцять. Але для цього доведеться вимкнути стелс.

— Тоді не варто. Невидимість, на даному етапі, наш єдиний козир. А часу, поки що, маємо досить. Можна не економити. В гіршому випадку, знищимо той флаєр трохи пізніше. Пріоритет — копальні.    

— Слухаюся, мій капітане…

Я відкинувся у кріслі і заплющив очі. Втомився? Гм… А й справді. Дивно… На Арені бувало так викладався, що, по завершенні поєдинку, власними ногами йти не міг — асистенти на руках виносили. Але то була зовсім інша втома… Ніколи не думав, що праця мізками не менш виснажлива, ніж фізичні навантаження. Треба якось делегувати повноваження… Нехай Ніка думає. Вона розумніша… Або Степан Олегович. Його для цього і винайшли… А мені б щось простіше — підстрелити, чи морду набити. Ага… а ще організувати спротив квергам у планетарному масштабі. А перед цим — знищити базу квергів і якимось чином нейтралізувати їхнє угрупування на орбіті. Чисельність якого мені ще навіть невідома. Можливо, там один зореліт. А можливо — десяток… Хоча, ні… тримати десяток вимпелів над практично безпорадною планетою, мешканці якої загнані в захисні купола і перебувають під контролем… занадто неекономно. Але, це я так думаю. А як воно насправді? І з якої цифри у квергів ця економія починається?