Розділ 2

«Бронекостюм космодесантника. Тип — одяг. Клас — важка броня. Захист від фізичних уражень — 500. Захист від уражень зміною температурних режимів — 50%. Захист від отруйних речовин — 60%. Захист від радіації — 75%. Час перебування у безповітряному просторі при закритому шоломі — 45 хв. Додаткове оснащення: Екзоскелет. Аптечка невідкладної допомоги. Лазерний ніж. Додаткові бонуси — «+2 пункти до всіх фізичних характеристик, + 1 до Кмітливість»

Я не жінка і до обновок ставлюся простіше — зручно, значить хороша річ. А фасон, колір — то все від лукавого. Але бронекостюм не був просто одягом. Залізши у нього, я відчув себе так, наче добряче відпочив після довгих та виснажливих тренувань і набрав максимальної форми. Неймовірно приємне відчуття. Коли з таким виходиш на Арену — можна вважати, що перемога у кишені. Ким би не був супротивник.

От і зараз, досить лише було стати на місце усім защіпкам, як я вперше по-справжньому повірив, що ми подолаємо усі перешкоди і, які б несподіванки та вороги не чекали попереду, ми дістанемося Центру Управління.      

— Ух ти! — оцінила мій вигляд дружина і аж прицмокнула. — Красунчику, ти хто? Ми знайомі? Мене Ніка звати. А тебе? Готова заприсягтися, що ми вже десь бачилися. Ні?

— Не певен… Але хіба це завада, для того, аби пригостити чарівну незнайомку коктейлем? Чи, може, не марнуватимемо часу на упадання і одразу підемо до мене?

— Гм… Ні, любий. Хлопчина ти нівроку… — примружилася Ніка. — Але мушу тебе засмутити… я — заміжня жінка. Тож, нічого з того не буде.

— Ой, я тебе прошу… — потис я плечима. — Кому це коли заважало?

— Попрошу без натяків…

— Добре, добре… Але спершу поглянь, що у мене для тебе є… Можливо, зміниш думку, щодо подальшого знайомства?

Я пірнув у інвентар і добув звідти генератор силового поля. Зовні він виглядав, як гарненький сріблястий поясок.

— Вау! Гарненька цяцька. І що це?

— Генератор малого силового поля. Повне поглинання будь-яких фізичних уражень. До п’яти тисяч одиниць одночасно. Це приблизно, якби ти впала з висоти п’ятдесяти метрів на тверду поверхню. Точніше не скажу, то треба рахувати, а моя математика закінчилася на табличці множення. Та й то десь у районі шість на сім. Захочеш, потім скажу тобі усі характеристики, то сама порахуєш. Надягай…

— Еее… — злегка подалася назад Ніка. — Ти хочеш…

— Я хочу знати, що моя дружина у повній безпеці, — кивнув я серйозно. — Надягай. Ось тут кнопка активації. Енергетичний елемент пристосуємо ось у цю кишеньку. Він новий і повністю заряджений. Розрахований на дев’яносто шість годин безперервної активності. Нам, думаю, аж стільки не буде потрібно. Бо він, трясця, таки трохи коштує. Перстень і сережки з діамантами обійшлися би мені значно дешевше.

— А ти? — Ніка не поспішала.

— По-перше, — мій бронекостюм не пара твоєму. Так що я захищений значно краще. А по-друге… Хто у нашій сім’ї сильний? От і не сперечайся. І я не лише про тебе дбаю. Мені значно простіше буде битися з ворогом, якщо я буду певний, що ти у безпеці. Розумієш? Тому, дуже прошу не геройствувати, і вмикати силове поле без вагань і роздумів. Домовилися?

— Хіба що так… — нарешті поступилася дружина. Взяла генератор і застебнула на поясі. — Дякую.

— Пусте… У мене на тебе грандіозні плани, крихітко. І я хотів би, аби до того часу, ти була жива і здорова.

— Ах ти ж… — стукнула мене жартома кулачком у груди Ніка.

— Я такий… Цинічний і похітливий самець… Але пропоную цю цікаву і повчальну розмову відкласти. А поки що, ось тобі ще одна цяцька. І, вибачай, знову не прикраса. Хоча, як подивитися.

З цими словами я простягнув дружині Глок.

— Відверто кажучи пукалка так собі… Проти динозаврів, маю на увазі. Хіба що по очах цілитися. Але нехай буде. Як ще трохи грошиків заробимо, куплю щось потужніше. А поки так… Бластер візьму собі. Ну і на разі все… По конях… Годі тут відсвічувати. І так уже занадто довго на одному місці стоїмо посеред білого дня.

— Думаєш? — Ніка глянула навколо. — Наче тихо…

— Он туди подивися… — я тицьнув пальцем у небо. — Бачиш ті чорні цятки?

— Ледь-ледь… Далеко.

— Ну, якщо ми їх бачимо, то вони нас і поготів. Якщо правда, що птеродактилі пращурі птахів, то зір у них має бути значно гостріший за наш. І не здивуюся, якщо їм заманеться поглянути на нас зблизька.

Трясця… Зурочив…

Не став би присягати, але здалося, що вказані мною цятки почали збільшуватися. В кожному разі, їх точно стало краще видно.

— Поїхали, поїхали… — поквапив я дружину. Почекав доки вона сяде за кермо, і сам примостився позад неї.

Квадроцикл задоволено загув і поволі став набирати швидкість.

— Сильно не жени… Тримай як і раніше в межах тридцятки… То лише здається, що поверхня рівна, а що там насправді прикрите травою, дізнаємося коли вже пізно буде. Ми, звісно, вціліємо. А от квадроцикл можемо пошкодити.

— Добре…

Проїхали метрів з двісті, озирнувся. Ні, не підвела інтуїція. Цятки росли… І доволі прудко. Зараз вони вже були завбільшки з горошини. І не кілька — а рівно вісім. Одна летіла трохи попереду, а решта тягнулася слідом, рваним журавлиним клином.