Розділ 1

Страх… Незбагненний, ірраціональний і всеохоплюючий. Аж руки мліють, а ноги робляться ватяними. А головне — очі не бачать жодної небезпеки. І від того робиться ще моторошніше. Настільки, що хочеться згорнутися калачиком і затулити голову руками.

Трясця… Та що ж це таке? Я з сімнадцяти років на Арені. Бився з суперниками, що були і сильніші за мене, і досвідченіші, але ніколи не боявся. Ну, буде боляче… Ну, можливо, щось зламають… Руку, ногу… ребра… І що? Вилікуюся. Але і я не подарунок — такої дам здачі… добавки не проситимуть. А тут… таке.

— Не можу більше… — простогнала Ніка. Зняла руку зі зчеплення, і квадроцикл, прокотившись ще трохи, зупинився. А дружина відкинулася назад і притиснулася до мене. — Макс, зроби щось… Бо у мене аж в очах темніє. Хочеться стати геть крихітною, як мишка. І сховатися у найближчу нірку. 

— Потерпи, люба… — обійняв її міцніше і легенько поцілував у маківку. — Це лише спочатку так. Ще трохи і звикнемо…

— Думаєш?

— Певен… Людина до всього звикає… Але, чесно, сам не думав, що буде так важко. Не думай про це. Спробуй відволіктися. Поглянь навколо. Дивися, яка краса.

Навколо й справді було щось неймовірне. Планета зустрічала нас яскравою розмаїттю зелені, густо прикрашеної цвітом найнеймовірніших форм та забарвлень. Куди не глянь — колишуться трави, шелестять кущі, розмірено шепочуть про щось своє листя дере. Пташиний переспів такий гомінкий, що з незвички зливається в один злагоджений хор. І усе це щедро залите сонцем, лиш інколи накривається мерехтливою тінню випадкової хмаринки. А на обрії, там, куди ми прямуємо, стрімко здіймаючись у вись, велично біліють вершини гір. Кожна барва насичена, немов умита… Жодних напівтонів, жодних згладжувань… так звичних для тих, хто усе життя дивився на світ через фільтр захисного купола.

Рай… Воля. Жодної живої душі навколо. Ніхто не сопить у потилицю, не заглядає через плече… Лише ми удвох. Вперше за всі прожиті роки. Ну, що більше потрібно до щастя? Розглядайся по боках, мугикай пісеньку і насолоджуйся легким вітерцем, що повіває в обличчя.

Про всяк випадок Ніка на газ не тиснула, тримала на спідометрі стабільні тридцять кілометрів, і квадроцикл без поспіху, розмірено долав їх… І, здавалося, отак, без будь-яких проблем, ми й доберемося потихеньку до цілі... Якби не агорафобія. Простіше кажучи — страх відкритого простору.

Від поселення ми від’їхали заледве кілька кілометрів, коли відчули перший приступ.

У якусь мить здалося, що у спину вперся чужий і недобрий погляд. Я навіть озирнувся мимохіть… Подумав, що гудіння двигуна привернуло увагу котрогось з великих хижаків. Але нічого не побачив. Звернув увагу лиш на те, що Ніка якось непевно повела плечем і міцніше вчепилася у кермо.

А ще через декілька хвилин усе повторилося. Тільки на цей раз той невидимий погляд уже був відчутний по-справжньому. Неначе хто впер у потилицю гострий кінець палиці. Струснув головою і зиркнув уверх… Краще б я цього не робив. Безмежний простір, від якого мене більше не захищало силове поле, видалося сталевою плитою, яка ось-ось впаде на мене і розчавить. Ба навіть більше — я на власні очі бачив, як вона ворухнулася і поповзла вниз. Неймовірно повільно, але невблаганно. І тоді мені вперше у житті стало по-справжньому страшно. Та що там страшно… Це був холодний, липкий жах, від якого завмирало серце, а в голові билася лише одна думка: «Втікай! Біжи! Рятуйся, доки не пізно!» 

— Пусти… — заборсалася в обіймах Ніка. — Я… мені треба…

Не зрозумів, але тримати не став. Дружина хутко зістрибнула з сидіння і прожогом кинулася кудись убік. Провів її стривоженим поглядом, навіть сіпнувся слідом, але коли вона присіла — зрозумів. Так… До речі. У самого пухир мало не лускає. Просто на загальному тлі якось не придав уваги… Що ж, підтримаю.

— Це тепер весь час так буде? — Ніка поверталася, увібравши голову в плечі і боязко озираючись.

— Цікаве запитання… Скажи: хто з нас розумний, а хто — сильний? Це ж ти мені зараз повинна розумними словами розповідати про агорафобію. Пояснювати, що то за хвороба, які симптоми і як лікується.

— Він ще й глузує! — обурено вигукнула дружина.

— Ото нічого було б робити. Я серйозно… Мене тренер учив, що страх найлегше подолати, якщо усвідомлюєш причину. Бо тоді легше знайти спосіб його подолати. Так що, давай, порийся у своїй гарненькій голівці і прочитай нам лекцію. Може, попустить?

— Лекцію, значить? — прищурилася Ніка. — Спосіб, кажеш?.. Гм… А чому б і ні? Може і попустить.

Вона хутко залізла на квадроцикл і покрутила головою, роззираючись на всі боки. Ми стояли на невеличкому пагорбі, посеред… навіть не знаю як назвати… порослої травами рівнини, де-не-де поплямованої невеличкими гайками чи купами кущів. Так що увесь простір лежав як на долоні, кілометрів по п’ять у кожен бік.

Побаченим Ніка, схоже, залишилася задоволена, бо зграбно зіскочила і підійшла до мене. Притулилася, закинула руки мені за голову, встала навшпиньки і цмокнула в губи. Раз… другий… третій…

Кожен наступний поцілунок ставав усе довшим і гарячішим. Поки до мене нарешті не дійшло, що вона робить.

Першим порухом було вивільнитися. Бо ж геть не на часі… Але солодкі уста дружини уже розгарячили кров, і я подумки махнув рукою: «Та трясця його бери! Чому б і ні? Хто знає, що з нами завтра буде? Чи взагалі живі залишимося? А я комижуся, як незаймана дівиця перший раз!»