Розділ 1

Страх… Незбагненний, ірраціональний і всеохоплюючий. Аж руки мліють, а ноги робляться ватяними. А головне — очі не бачать жодної небезпеки. І від того робиться ще моторошніше. Настільки, що хочеться згорнутися калачиком і затулити голову руками.

Трясця… Та що ж це таке? Я з сімнадцяти років на Арені. Бився з суперниками, що були і сильніші за мене, і досвідченіші, заздалегідь знаючи, що цього разу не витягну, але ніколи не боявся. Ну, буде боляче… Ну, можливо, щось зламають… Руку, ногу… ребра… Ну і що? Вилікуюся. Але і я не подарунок — такої дам здачі… добавки не проситимуть. А тут… таке.

— Не можу більше… — простогнала Ніка. Зняла руку зі зчеплення, і квадроцикл, прокотившись ще трохи, зупинився. А дружина відкинулася назад і притиснулася до мене. — Макс, зроби щось… Бо у мене аж в очах темніє. Хочеться стати геть крихітною, як мишка. І сховатися у найближчу нірку. Жодного разу так моторошно не було. Аж судомить.

— Потерпи, люба… — обійняв її міцніше і легенько поцілував у маківку. — Я читав про агорафобію. Неприємна річ. Але це лише спочатку так. Ще трохи і звикнемо…

— Думаєш?

— Певен… Людина до всього звикає… Хоча, чесно, сам не сподівався, що буде настільки важко. Не думай про це. Спробуй відволіктися. Головне — не піднімай голови. Поглянь навколо. Дивися, яка краса.

Навколо й справді було щось неймовірне. Планета зустрічала нас яскравою розмаїттю зелені, густо прикрашеної цвітом найнеймовірніших форм та забарвлень. Куди не глянь — колишуться трави, шелестять кущі, розмірено шепочуть про щось своє листя дерев. Пташиний переспів такий гомінкий, що з незвички зливається в один злагоджений хор. І усе це щедро залите яскравим, літнім сонцем, лиш інколи закривається мерехтливою тінню випадкової хмаринки. А на обрії, там, куди ми прямуємо, стрімко здіймаючись у вись, велично біліють вершини гір. І кожна барва така насичена, немов умита… Жодних напівтонів, жодних згладжувань… так звичних для тих, хто усе життя дивився на світ через фільтр захисного купола.

Рай… Воля. Жодної живої душі навколо. Ніхто не сопить у потилицю, не заглядає через плече… Лише ми удвох. Вперше за всі прожиті роки. Ну, що потрібно до щастя? Розглядайся по боках, мугикай пісеньку і насолоджуйся легким вітерцем, що лагідно повіває в обличчя.

Про всяк випадок Ніка на газ не тиснула, тримала на спідометрі стабільні двадцять п’ять — тридцять кілометрів, і квадроцикл без поспіху, розмірено долав їх… І, здавалося, отак, без будь-яких проблем, ми й доберемося потихеньку до цілі... Якби не триклята агорафобія. Простіше кажучи — страх відкритого простору.

Від поселення ми від’їхали заледве кілька кілометрів, коли відчули перший приступ.

У якусь мить здалося, що у спину вперся чужий і недобрий погляд. Я навіть озирнувся мимохіть… Подумав, що гудіння двигуна привернуло увагу котрогось з великих хижаків. Але нічого за плечима не побачив. Звернув увагу лиш на те, що Ніка якось непевно повела головою і міцніше вчепилася у кермо.

А ще через декілька хвилин усе повторилося. Тільки на цей раз той невидимий погляд уже був відчутний по-справжньому. Неначе хто впер у потилицю гострий кінець палиці. Струснув головою і зиркнув уверх… Краще б я цього не робив. Безмежний простір, від якого мене більше не захищало силове поле, видався сталевою плитою, яка ось-ось впаде на мене і розчавить. Ба навіть більше — я на власні очі бачив, як вона поворухнулася і поповзла вниз. Неймовірно повільно, але невблаганно і невідворотно. І тоді мені вперше у житті стало по-справжньому страшно. Та що там страшно… Це був холодний, липкий жах, від якого завмирало серце, а в голові билася лише одна думка: «Втікай! Біжи! Рятуйся, доки не пізно! Назад! У купол!» 

— Пусти… — заборсалася в обіймах Ніка. — Я… мені треба… Та відпусти ж…

Не зрозумів, але тримати не став. Дружина хутко зістрибнула з сидіння і прожогом кинулася кудись убік. Провів її стривоженим поглядом, навіть сіпнувся слідом, але коли вона присіла — зрозумів. Так… До речі. У самого пухир мало не лускає. Просто на загальному тлі якось не придав уваги… Не дарма ж приповідають: мовляв, так страшно що впісятися можна. Що ж, підтримаю.

— Це тепер весь час так буде? — Ніка поверталася, увібравши голову в плечі і боязко озираючись.

— Цікаве запитання… Скажи: хто з нас розумний, а хто — сильний? Це ж ти мені зараз повинна вченими словами розповідати про агорафобію. Пояснювати, що то за хвороба, які у неї симптоми і як лікується.

— Він ще й глузує! — обурено вигукнула дружина.

— Ото нічого було б робити. Я серйозно… Мене тренер учив, що страх найлегше подолати, якщо усвідомлюєш причину. Бо тоді простіше знайти спосіб його подолати. Так що, давай, порийся у своїй гарненькій голівці і прочитай нам лекцію. З купою усяких незрозумілих термінів. Може, попустить?

— Лекцію, значить? — прищурилася Ніка. — Спосіб, кажеш?.. Гм… А чому б і ні? Може, справді, попустить.

Вона хутко залізла на квадроцикл і покрутила головою, роззираючись на всі боки. Ми стояли на невеличкому пагорбі, посеред… навіть не знаю як назвати… порослої травами рівнини, де-не-де поплямованої невеличкими гайками чи купами кущів. Так що увесь простір лежав як на долоні, кілометрів по п’ять у кожен бік.

Побаченим Ніка, схоже, залишилася задоволена, бо зграбно зіскочила і підійшла до мене. Притулилася, закинула руки мені за голову, встала навшпиньки і цмокнула в губи. Раз… другий… третій…