Дивне послання з минулого

Жінка сиділа за старим столом, стискаючи в руках пожовтілий паперовий лист. Він потрапив до неї випадково — ніби сам її знайшов. 

На зітлілих від часу аркушах хтось чітким, майже болісно акуратним почерком виводив слова: 

,Я не знаю, до кого потрапить цей лист. 

Не знаю, яка доля судилася нам — хоровій капелі під керівництвом Олександра Кошиця. Він був легендою української музики. 

Не знаю, як скінчиться мій земний шлях. 

Чи пам’ятатимуть про нас нащадки… там, у вільній Україні? 

Та серце розривається від усвідомлення: ми залишилися напризволяще. Тут. У чужому краю.'' 

Далі чорнило розпливалося, ніби слова більше не витримали ваги того, хто їх писав. 

Жінка провела пальцями по рядках — і їй здалося, що папір досі теплий від чужого болю. 

 Антоніна довго не відводила погляду від рядків. 

Пальці ледь тремтіли, ніби вона торкалася не паперу — чужого життя, що давно мало б зникнути, але чомусь залишилося. Саме для неї. 

Вона перевернула аркуш. Там хтось залишив малюнок. Це була - гілка червоної калини. 

Ягоди були виведені густо, майже надто яскраво, ніби той, хто малював, боявся, що з часом вони зітруться… або забудуться.

Її горло стислося, лист випав з руки. За вікном яскраво світив місяць. 

Раптом Тоня почула дивний звук. Спершу — ледь вловимий. Ніби хтось торкнувся скла ззовні. 

Вона завмерла. Звук повторився. Тихий. Протяжний. Наче… голос.

,, Якщо ти чуєш нас... то заспівай '' 

Тоня різко вдихнула. І несподівано для себе заспівала Щедрика. Спочатку тихо. За мить її голос вже відлунював від стін будинку. 

Хвиля за хвилею, звук розходився кімнатами, огортаючи все навколо. 

І раптом його підхопили. Не одразу. Ледь чутно. 

Тоня завмерла на півслові. Пісня здавалося здавалося звучала звідусіль. Голоси ставали ближчими. І сильнішими. 

Наче хтось один за одним входив у цей спів. 

Тоня повільно обернулася.І  в ту ж мить її серце пропустило удар. 

У відблиску місячного світла, прямо посеред кімнати, стояли постаті. Ледь помітні. І всі вони дивилися на неї, продовжуючи співати. Їхні голоси не були гучними. Але в них було щось, що стискало груди сильніше за страх.

Туга. Дорога. Дім, якого більше в них не було. 

Жінка відчула, як сльози підступають до очей. Вона дивилася на них і тихо плакала. Душа повільно розправляла крила. 

Вони продовжували співати так ніби від того залежало їхнє життя. Згодом постаті зникли так само раптово як і з'явилися. 

Вперше за довгий час Антоніна відчула себе вільною. 

А червона калина на пожовтілому аркуші на мить загорілася червоним кольором.

Присвячується усім, хто продовжує творити мистецтво в сучасній Україні!

Підтримуйте мою творчість. Це допоможе мені розвиватися як письменнниця.